Завантажити

гарасували цілі ворожі армії: червоні – большевики, білі – денікінці, бредівці червоно-білі – поляки. Кому було ближче, той забігав і до Кам'янця, останньої столиці Уряду УН Республіки, як, наприклад, поляки, а по них – большевики. Поляки під тиском большевицьких банд по цілій лінії стику з ним відступали з Кам'янця з великим шумом. Вже напередодні рознеслася чутка, що надходять большевики, а поляки, щоб стримати їх наступ, мають висадити в повітря так званий Новий міст (висотою 38 метрів), що перекинений через глибоке річище Смотрича, подекуди шириною до 200 і глибиною до 80 метрів. Вони майстри цих справ. За ними числиться київський так званий Цепний міст, станції залізних доріг, як Ковель, Сарни і багато менших об’єктів. Тим часом на руїну Нового мосту вони не відважились, або, може, відступили від свого наміру після прохань кам'янецької міської Управи. Але шуму вони таки наробили: в північ на станції залізної дороги вони висадили в повітря великі запаси бойових припасів. Все громадянство зворушилося, будинки тремтіли, вікна розтріскались в дрібні скалки, гарматні стрільна літали в повітрі на всі боки, станційні розметені будинки догоряли. Мешканці Старого міста журились сполученням з Новим Пляном, думаючи, що то впав Новий міст...
Десь біля дванадцятої години поляків в місті не зосталось. А біля години четвертої з полудня заторохтіли по кам'янецькому брукові большевицькі тачанки, озброєні кулеметами, а годину пізніше в місті вже діяли Ревком, Чека, червона міліція та інші свідоцтва влади большевиків в місті. Комісаром міста став т. Ковенко, камінчани, студент льєжського університету, жид. Комісаром Народної Освіти – професор Учительської Семінарії Чалий, а комісаром Університету – студент його Розумовський (?), що урядував тут одночасно з Ректором його – про Столяровим, українцем. Проф. І. Огієнко, зрозуміло, виїхав з Кам'янця одночасно з поляками.
Українці, навіть партійні, зостались в місті, бо був наказ Української Національної Ради зостатись в місті і зберігати культурні українські установи, приймати участь у роботі, звичайно, лише культурній, большевиків в надії, що вони пошанують цінних людей і працю їх. Чимало членів української партії есерів (Соціал-Революціонерів) стали на працю в Міністерстві Народної Освіти, крім Голови Національної Ради, проф. Никифора Григоріїва, що разом з заступником Національної Ради, проф. Леонідом Білецьким, законспірувались і переховувались в околицях Кам'янця.
Я продовжував працю свою в Архіві Університету і по суботниках разом з товаришами есерами (В. Левицьким та О. Величком) військовими двоколками перевозив архіви різних установ міста Кам'янця. Крім платної праці в архіві, я брав участь в організації Народнього Університету на запросини комісара Моренка. Большевики ставились до мене толерантно, не зважаючи на мою активну працю в установах УНР. Правда, коли зібрався в помешканні Університету з'їзд робітників народної освіти, а я увійшов у залю зборів, то збоку хтось кинув провокаційну фразу:
– Та тут і генерали петлюрівські гуляють!...
У відповідь на це кілька осіб викликаюче розреготались, але на той час цей інцидент так і закінчився. Але він виявився пізніше... На прохання свого семінарського професора п. Киржацького я зайняв його великий дім і цілу садибу, що знаходились біля міської управи, щоби берегти їх від навали красноармійців або і якихось большевицьких установ. Пару кімнат займав я з родиною, а велика заля і дві другі кімнати були приділені для школи дошкільного виховання під охороною Наркома Освіти, куди вже ходив і мій хлопчик.
Одного дня я пішов з дружиною і хлопчиком на Новий Плян, на базар, купити дров для шкілки, бо думалось, чим далі, то буде тим тяжче. Тільки щойно ми знайшли добрий віз дубових дров і вже майже сторгувалися з господарем, як до нас підійшов, явно було, большевицький агент, ним він і назвався. Він попитав моє прізвище, видно було, що воно йому щось говорило. Попросив мій документ – я подав йому посвідчення Університету, то його не задовольнило. А побачив ще лист, попитав, що то. То було посвідчення місцевого Ревкома, за підписом Моренка, що працював в комісії по організації Народнього Університету. Нарешті, я витяг ще посвідчення про мою працю в місцевій пресі. Він зібрав все до купи і промовив:
– Щось підозріле!... Стільки посвідчень, а скільки праці... Пойдем со мною.
Дружина запитала, чи їй треба з нами йти.
– Ні, – відповів агент.
Я попросив її, щоби вона зайшла зараз до Моренка і сказала йому, що я не можу прийти на сходини Комісії по причині мого арешту.
Куди ми йшли, я догадувався, як і догадувався, що це був таємний агент Коша Охорони, і знав він мене досконало. Прийшли ми у гарну віллю по Московські вулиці і тут залишив мене в просторій кімнаті. Сторожі тут не було жодної. Час від часу відхилялись двері від сусідньої кімнати, просовувались чоловічі голови і шепотіли:
– Петлюрівський генерал...
А я був у білій полотняній сорочці (гімнастьорці) і нічим на генерала не

читати