Завантажити

адміністративних одиниць з їх назвами. В данний мент покликано до життя Подільський полк під командою полковника Середи Михайла, бувшого сірожупанника; Київський та Волинський полки ділилися на сотні, що рівнялись бувшим повітам. Повіти-сотні мали в своєму складі 160-200 чоловік піших, 20 кінних вояків. Для зв'язку – мотоцикль або машину. Повіти знову ділились на чоти-волості. При повітах була канцелярія та учбова команда. Вироблено також бюджет полку як організаційної одиниці Коша. Першим постав Подільський полк. Цей полк було легко зформувати, бо в місті знайшлось чимало ново мобілізованого елементу, як також добровольців з інших, вже неіснуючих частин.
Це було і добре і зле... Так наспіх зорганізовані частини були подібні до дитячих будівель з піску – в них не було жодного цементу, ніщо не в'язало їх в міцну одиницю, крім, може, назви, та в спокійний час ще деякої військової дисципліни, а в час неспокійний вони розсипались і переставали існувати.
Так і сталось! Коли фронт наш під тиском большевиків та денікінців насунувся майже на один перехід до Кам'янця і доходив до Балина та Смотрича, було наказано всі військові формації вислати на фронт під командою начальника Залоги м. Кам'янця (?), а різних урядовців і всіх цивільних, здатних носити зброю, під моєю командою звести в тилові частини. Це було виконано, але час існування такого близького фронту большевиків не дав тим формаціям виявити свою природу. Правда, коли наказано було розформуватись тим тиловим частинам, то вони так облюбували собі наш липовий чай, яким ми їх поїли, та наші обіди, що й не хотіли розходитись по своїх канцеляріях.
А знову трохи згодом, коли на Кам'янець сунули поляки та банди денікінців, був наказ всім існуючим в Кам'янці одиницям зібратись і спільно виступити з Кам'янця. В призначений ранок вже не тільки не було тих частин, але й згадки про них та їх майно; його розтягли мобілізовані по хатах. Не поминули вони й майна Коша Охорони, який стояв на охороні міністерств на станиці. Заставши на місці обозів майже повну руїну, я не посоромлюсь признатись, що не оволодів своїми нервами та істерично розплакався... Виступили потягом лише канцелярії міністерств під охороною Коша Охорони. Але й тут не обійшлося без тяжкої пригоди. Коли потяг міністерський на станції Гречанки подавав певні вагони на північну лінію, то сталось так, що вагони Міністерства Фінансів, де були гроші і золото УНР, були передані на лінію Проскурів – Жмеринка, тобто були віддані большевикам. Це, кажуть, так влаштував збольшевичений отаман Волохів... Останні ж вагони з канцеляріями різних міністерств задом пішли на Кам'янецьку лінію. Ледве-ледве дійшли вони до Ярмолинець і далі до Городка і в Гусятині перейшли кордон Польщі – Галичини. Тяжкий то був шлях, довелось вночі рубати містки та стовпи, бо нічим було розігрівати паровика. Я був призначений комендантом цього напівживого потягу і довелось мені будити до праці самих урядовців...
В Гусятині ми стояли кілька тижнів. Чимало страждань пережили тут галичани. Доходили чутки, що на якійсь станції поляки побили українських стрільців. Та навіть приходили на контролю до наших вагонів переглядали і старшин та відбирали зброю. Коли дійшла черга до генерала Петрова, то він свою золоту шаблю обурено об коліно зламав і кинув на землю. А переглядаючи відзнаки наших козаків на кашкетах і мундирах, один підхорунжий, тикаючи пальцем в чоло, запитав старшину:
– А це що?
– Це українська ружка (кокардка), – відповів українець.
Поляк вдарив по шапці:
– Ось тобі українська ружка!, – і зневажливо притоптав її ногою.
Присутні мовчки перетерпіли зневагу. Але чим довше ми сиділи в поляків, мов боляк на карку, тим важче було перетерпіти їх ганебне поводження, а до того й лихе харчування, хоча й з власного котла. Вихід був лише один – перепровадження нас у табір, як то робилось з військовими частинами. Але тому, що ми не були військовою частиною, а цивільною охороною, то я спробував просити через канцелярію Головного Отамана повернути нас до Кам'янця, де перебував Головноуповноважений Міністерств УНР проф. Ів. Огієнко і деякі установи українські, по умові з польським урядом.
Я виїхав з Гусятина до Варшави, і тут в скорому часі полагодив нашу справу, але тяжка хвороба грипи затримала мене на цілий місяць в столиці польської держави. Гусятинська адміністрація не могла чи не хотіла держати довше нас в стані непевності і вислала цілий наш потяг до військового табору в Йозифові. Так сталось, що без нашої змови, а наш потяг прибув до табору напередодні мойого приїзду туди. І потяг, так, як він був, у той же день виїхав з табору назад до Гусятина і далі до Кам'янця-Подільського.
Що дивне, що поляки нас не ограбили, так, наприклад, зоставили мені спеціальний вагон, яким користувався бувший начальник Південно-Західних доріг Нємєшаєв, з усією обстановкою, навіть зі срібним сервісом, який перебрала пані Макаренкова, дружина директора УНР Андрія Макаренка..., не зробили нападу на наш харчовий запас, особливо

читати