Завантажити

міг відспівати на українській мові Літургію і молебень... Задоволені успіхом своєї праці, розійшлись ми по своїх хатах на відпочинок
Місто вже спало, як несподівано рознеслись тривожні вигуки сирени та пронизливі свистки большевицьких авт...
Що сталось?
Пожежа!... З високої міської "каланчі" подали вістку, що горить дзвіниця Катедрального Собору. Затарахкотіли пожежні бочки, помпи та різні приладдя. За півгодини вогонь загасили...
Тут же офіційні особи і братчики розглянули, звідки взявся вогонь... Признали, що вогонь підклав хтось, що був у суботу в церкві і бачив, що у дзвіницю скидали сміття, сухе гілля, що легко горить...
Ото в помсту українцям, що відібрали у пименовців церкву, і підклав вогонь. Горіла дзвіниця, топились дзвони і вогонь вже ось-ось перейшов би з дзвіниці до ризниці, але скоро був погашений.
Хто ж би то був?...
Ясно, що ворог українців... Може власник тих скарбів, які думав вихопити в момент пожежі. Може підісланий з табору пименовців...
Так чи інакше, а зроблено це, безперечно, з помсти росіянами...
Але в неділю була таки відправлена Служба і молебень.
Тепер цей Собор, як багато інших церков у Кам'янець-Подільському, ограбовані і зруйновані большевиками; кладовища знесені: надгробні плити пішли на помости, а цвинтарі – переорані.
Так помстились над українцями чорні і червоні росіяни.
Але на тому не скінчилась церковна боротьба в Кам'янець-Подільському. Єпископ одверто вороже виступав з амвону проти Українського Уряду, проти Кирило-Методіївського Братства і взагалі проти українців. Він заборонив всім священникам своєї єпархії правити службу Божу українською мовою, вступати в Кирило-Методіївське Братство тощо.
Деморалізація, яку поширив єпископ Пимен, все поглиблювалась... Місцева влада не всилі була змагатись з ним. Вона вимагала від Центрального Уряду вислати єпископа з Кам'янець-Подільського. Але Міністр Внутрішніх Справ, Олександр Саліковський, не міг одважитись на такий крок.
– А що скаже Франція?! – казав він і все зоставалось без змін. Аж коли Кам'янець-Подільський став ближчим запіллям нашого фронту проти большевиків, то Комісар Армії УНР, Федір Сумнєвич, дав наказ повітовому Комісарові, не гаючись, вивезти єпископа за межу його єпархії. Повітовий Комісар, бажаючи виконати наказ Комісара Армії якнайскоріше, з'явився в покоях єпископа, щоби оголосити йому наказ та призначити термін виїзду. Але і раз, і два його не застав. Прислуга казала, що Його Преосвященство виїхав по єпархії. Та це була неправда, бо не той час, щоби їздити по селах. Комісар Армії через своїх агентів довідався, що єпископ, побоюючись арешту чи що, переховується у священників ближчих сіл. І, розшукуючи його, знайшли єпископа у попівських коноплях...
За три дні було полагоджено виїзд під охорою братчика Кирило-Методіївського Братства, Г. Губи-молодшого, без проводів і будь-якого шуму і розголосу...
Так скінчилася пименовщина в Кам'янець-Подільському.

34
В одну з неділь серпня 1920 року не встигли ще розійтись з церкви братчики, як, запихавшись, вбіг один з тих, хто вже встиг побувати у Ревкомі на розвідці і таємниче оповістив, що сьогодні о 12 годині буде оголошений червоний терор. Всі, що дали підписку про невиїзд з міста, мають з'явитися в Ревком, інакше будуть арештовані і в першу чергу розстріляні, як вороги народу... Відомості ці я дістав з першого джерела...
– Рятуйтеся, ховайтеся... – звернувся він до мене, – не вертайтеся поки до хати, але й не з'являйтеся на вулиці...
Одна з сестриць запропонувала мені йти до них.
– Ми живемо, – казала вона, – в такому непомітному, затишному домку на Польських Фільварках, що його і в день зо свічкою не знайдеш... Чоловік святкує сьогодні день народження, це добра нагода зійтися з ближчим товаришем...
Не прийняти цієї милої пропозиції було не можна, хоча цю милу родину я вперше бачу... Я мовчки згодився і ми, майже бігцем, поскакали по сходах, що вели по той бік Смотрича.
Маленький домичок, окутаний розквітлим безом, привітно вітав гостя. В хаті пахло печивом і на столі розложився майже півметровий іменинний пиріг, що вилискував загніченим верхом своїм... Господар затим вислухав неприємні новини і одобрив поступовання дружини. Увійшла мати іменинника і, поздоровавшись з гостем, просила сідати і пробувати пирога і запивати то білим, то червоним питвом. Господар оповідав, як він опинився в цих історичних труднощах, покинувши свою милу Полтаву.
Час утікав. Пиріг на столі – малів. Балачки точилися, але забути про причину моєї присутності тут я не міг. Я думав про те, що діється там, в місті, та і в мене, в хаті. Чи приходили червоні по мене? Та як би то про це довідатися, не показуючись на вулиці і ще більше біля моєї хати... І тут на поміч знову стала мила пані господиня. Вона казала, що як жінка вона менше ризикує бути арештованою на вулиці. Вона зайде до хати, наче б то довідатися про працю шкілки, і довідається про всі можливі новини. Відмовитись від цієї пропозиції не

читати