Завантажити

візком з Поштової вулиці на Головну, я почув голосні ритмічні кроки і чимале освітлення вулиці. Біля Свято-Троїцької церкви я напоровся на чималий відділ червоноармійців з рушницями, скерованими проти мене
– Стій, стій!... Хто їде?..
– Начальник охорони міста.
– Какой міліції?... Ревкома ж нема в місті...
– Нема...
– Куда відійшли?...
– Того я не знаю.
Мене пропустили, а самі пішли на Новий Міст і геть з Кам'янця... Це була школа Червоних Юнаків, які дістали відомості про поразку червоних під Замостям, вернулись аж з-під Слобідки Рихтецької.
Щасливо розминувшись з большевицьким військовим відділом, я поїхав містом на Турецький міст. Візок мій тарахкотів і будив сонних камінчан, які слідкували за моїм рухом і з ним в’язали свою долю чи недолю.
Я ж переконав представників міста: ніяка охорона не поможе, якщо місто не буде зайняте військом. Ото я й мав виїхати на зустріч нашого війська, що стояло вже по той бік Збруча. Я виїхав, хоча з каланчі повідомили, що я втік.
О годині восьмій я зустрів відділ нашого війська, що дістав від мене інформації, як є в Кам'янці і по той бік нього. Полковник обіцяв, що в зв’язку з рухом нашого фронту, Кам'янець може бути оточений десь коло години четвертої зполудня. З тим я і вертав до міста. Коли я виїжджав на Турецький міст, сторожа повідомила місто: він не втік, він вернув...
Все місто легко відітхнуло і вийшло на вулиці, мені на зустріч. Я скерував рух натовпу до Міської Управи і там переказав про все те, що почув від п. Полковника. Радісне населення проголосило "Слава українському війську та його отаманові С. Петлюрі". Не вспіли замовкнути вигуки "Слава Українському Урядові", як під бальконом Міської Управи спинилася сотня українського війська з привітом "Слава Україні!" – "Україні Слава!" – обмінялись привітами ми. Командир сотні, полковник Петлюра (брат Отамана), поінформував населення, що фронтова лінія наближається до Кам'янець-Подільського і щонайпізніше завтра в полудень буде тут...

36
Дуже й дуже тяжкий стан переживало українське військо в другій половині 1920 року. Єдналось то проти денікінців з поляками, то з поляками проти большевиків. Нарешті, проти червоних, і ні з ким воно переходить Збруч на територію Польської Держави не хотіло, де його інтернують...
Як тільки стає вільною територія Кам'янець-Подільського чи будь-якого іншого повіту, тут зараз же місцеве громадянство пробує зорганізувати як повітову, так і місцеву владу... Через Кам'янець пройшло чимало адміністраторів зі Східної України. Одні не задержались тут, а інші хоч і задержались, але ні за які гроші не згоджувались брати на себе відповідальну і тяжку в той час працю комісарів, начальників міліції тощо. І виявилось, що при багатьох кандидатах немає, проте, ким замінити цієї посади. Зрозуміло, що першими кандидатами були ті, хто з них вже заступав ці посади раніше, хто був в тій праці вже досвідчений, без огляду на те, що вже займав вищі, почесніші посади.
Довгенько колотилась справа з вибором Повітового Комісара, аж поки Комісар Дієвої Армії не призначив тут, як в тиловій смузі, Комісаром Повіту – мене, а начальником Міліції Повітової – п. Міськевича, що ним він вже був перед цим.
Я прийняв це призначення навіть з приємністю. Подільський "бурсак" стає тут в ролі начальника повіту. Повіту, де родився, виріс і виховався, і вийшов, як кажуть, в люди... Я радий був послужити своїм близьким людям, а особливо в цих тяжких годинах...
Оскільки Кам'янець-Подільський був не лише повітовим, але й губерніальним містом, то я зайнявся більше організацією повіту. Треба було перевести якнайскоріше вибори волосних старост, щоби через них мати вплив по селах. Я рішив об'їхати і перевести вибори сам. Умовились з Повітовим Начальником Міліції і розписали наш маршрут по волостях, а найнявши в кам'янецьких візників фаетона, ми впрягали у його в кожній волості свіжу пару коней.
Вибори йшли нам добре. На керівників волостей йшли люди поважні, певні, совісні і дійсно бажані загалові. Всі вибори були запротоколовані. Всі виборні зобов'язались совісно і негайно зорганізувати свою волость, не дивлячись на гарячий час польової праці.
Я просто тішився успіхом праці. З села в село, від одних виборів до других, ми так об'їхали наш чималий повіт. А до того приєдналася ще радість побувати мені в селах, де я родився – в місті Купині та в селі Грицкові, де перебував від одного року до 12 літ. Тут я пильно обійшов усадьбу, дім, сад священника, з яким було пов'язане моє дитинство, і яке я тепер описую у своїй повісті-хроніці під заголовком "На горбах Поділля".
Повернувшись з сіл до міста, я зорганізував Повітову Раду, де обговорювались різні ділянки повітового життя. Тут обговорювалась справа мобілізації молоді до українського війська. Справа ліквідації жнив на бувших панських полях... Справа рублення лісів... Шкільна справа... Церковна і багато інших...
Але з кожним днем я все більше втрачав радости і охоти до праці. Обурювала поведінка поляків,

читати