Завантажити

машину, я спитав, що це за люди?... До авта підійшов полк. Неїло і розповів, що він продовжив перехід від призначеного пункту до цього більшого села, де злагодили вечерю для вас, знайшли гарний і теплий покоїк для відпочинку...
– А люди де?... – запитав я твердо.
– Ще в дорозі...
– Вечеряли?...
– Ні... – була квола відповідь полковника.
Я обурений зірвався з авта на рівні ноги, скинув з себе дорожній кожух і, ні слова не говорячи, пішов по шляху на зустріч людям... Йшов я досить довго... Весняна ніч, освітлена місяцем, провадила мене у невідому віддаль. На десятім кілометрі я помітив, поміж придорожні кущі, вогники запалених цигарок. Скоро почули мої кроки, вояки зірвались на ноги, вигукували: "Хто там?... Хто йде?.." Я відповідав привітно: "Свої! ... свої"... Люди пізнали мій голос і радісно скрикнули: "Пан отаман!... Пан отаман!..
Я запитав:
– Відпочили вже?... Коли відпочили, то підемо далі. Там жде вас вечеря і відпочинок... А ви, сотнику, – озирнувся я до сотника В. Равлюка, – розкажіть мені, чому ви не спинились на відпочинок у тім селі, де я призначив відпочинок, і яке ви вже минули?..
– Та що довго оповідати – такий був наказ полк. Неїло...
Я більше не допитував п. сотника. Мені було все ясно, полковник виявив своє наставлення до мене, до людей, своєї посади – все і всіх використати у своїх інтересах. Але годі далі того не бачити і те терпіти... На другий день рано я просив полковника... залишити нас і він мовчки розлучився з нами: ми пішли далі, а він зостався в „гарному і теплому покоїку"... Зустрілись ми з паном генералом (так! генералом) в 1946 році в Німеччині, в таборі Міттенвальд. Минулого не торкнувся ані я, ані він, хоч жили ми навіть в одній кімнаті...

28
З м. Купіля ми перейшли в Чорний Острів і далі до Проскурова. Прийшли ми надвечір і в зустрічних військових почули, що мав нас тут зустріти Подільський полк під командою полковника Ол. Пількевича. Полк склався з недавно мобілізованих людей Поділля... І що ж? Переступивши кордон Поділля, полк розстанув, голосуючи, що він формувався на Поділлю для охорони Поділля, а не Волині... і нас зустрів лише підполковник зі с своїми старшинами...
Невеселі події нас стрічають!...
В Чорнім Острові ми мали спинитися на одержання наказу зі штабу Північної Групи. Але вже на другий день зайшов до мене державний інспектор п. Сердюк, який признався, що шукає мене від м. Рівного з наказом п. міністра Внутрішніх Справ Ісаака Мазепи негайно перейти з людьми до м. Кам'янця-Подільського, який став тимчасово столицею УНР і потребує для охорони організованої частини, якою є Кіш Охорони Республіканського Ладу – отамана Богацького.
Негайно, так негайно! І ми відклали відпочинок надалі і почали готуватися до переходу чи переїзду до м. Проскурова. Через Чорний Острів іде широкоторова лінія з Шепетівки через Старо-Константинів, Чорний Острів, Проскурів, Кам'янець-Подільський. Я послав сотника Кузьмича довідатись на станції, чи не могли б ми з Чорно-Острова переїхати до Проскурова?... Чи дадуть нам потяг з потрібною кількістю вагонів для людей, коней та різного майна?... Сотник Кузьмич з господарем Коша п. Соломкою обрахували кількість вагонів і платформ. На станції дістали втішну відповідь: потяг буде сформований і завтра в полудень можна буде вантажити його... Жаль лише, що цим потягом не можемо їхати далі від Проскурова, а маємо перевантажуватись або йти далі пішки...
Так і сталось!... Ми переїхали той невеликий перегін з Чорно-Острова до Проскурова, а далі нас не пусти. Ми мусіли звільнити вагони, яких потребувало військо. Розвантаживши вагони і не знаючи, як буде далі, я наказав отаборитись у великих лукових касарнях, що стояли при шосі вільні, а одночасно держати зв’язок зі станцією в надії, що вдасться нам переїхати до Кам’янця-Подільського потягом. А сам я рішив, не тративши дорогого часу, перебігти до Кам'янця-Подільського для побачення з Міністром Внутрішніх Справ і одержання безпосередньо від нього потрібних інструкцій, а одночасно підготовити касарні для людей і приміщення для Штабу його.
Це все я встиг полагодити в два дні: від міністра дістав наказ бути в місті якнайскоріше. А від комісара міста обіцянку полагодити справу мешкань і відповідних касарень... На третій день раненько виїхав до Коша в Проскурів. 316
Під'їхавши до касарень, мене зустріли старшини Коша з радістю та справами:
– Як вчасно ви, пане Отамане, приїхали... Нас хотять розброїти і забрати наше майно... Одне авто легке і влике вантажне – вже взяли, а оце змагаються за друге.
– Хто це все робить? — запитав я.
– Назвався інтендантом Запоріжського Корпусу.
– Давав вам щось на письмі?..
– Та ось він тягне друге наше легкове авто.
Я став посеред дороги і не пустив їхати далі... З чужого авта вискочив бравий старшина і відрекомендувався. Я в свою чергу назвав себе і запитав:
– На якій підставі ви тягнете чуже майно? з чийого наказу?...
– З розпорядження командира Запоріжського Корпусу, який

читати