Завантажити

станції почали бити гармати. Пропустивши скорим маршем наш трен і його охорону, ми спинились на чверть години на мості через Случ, щоби здержати можливий ворожий наскок. Але жодного руху не було видно по осяяному сонцем шляху. Видно, та гарматня стрілянина була лише з метою одігнати нас, а може ще й інші частини від міста. І дійсно, скоро в нашому тилу все замовкло і ми спокійно йшли шляхом на Корець. До нього й дійшли о годині десятій...
Підходючи до середини міста, на майдані проти школи нас спинив чималий натовп жидів з запитанням:
– А чи йде з вами отаман Богацький?
Їм сказали:
– Це його частина!
Я під'їхав з запитанням:
– А що вам потрібно від отамана Богацького?
З натовпу виступив старець з великою авраамовою бородою і поважно промовив:
– Сьогодні у нас велике свято – Пасха, а ви і ваші козаки голодні і позбавлені можливості по-святочному розговітись. То знаючи, наша громада злагодила для вас стіл з мацею і кухлі з медовою ситою. Просимо!.. Підкріпіться!..
Я подякував і першим випив склянку сити і закусив їх святочним хлібом. По мені підходили всі інші. Коли всі закусили і відпочили, ми рушили далі, бо знали, що фронт за нами посувається. Я ще раз подякував жидівській громаді за увагу і оригінальну гостину. В цім акті я бачив, що наша житомирська поведінка має добрі наслідки...

24
З моменту виступу Корпусу Січових Стрільців з Києва ми були зв’язані з ним, обслуговуючи його запілля. З Києва виїхали до Вінниці. З Вінниці до Житомира. І з Житомира через Новоград-Волинський до Рівного. Стисло після Великодня ми вже отаборились у будинку місцевої гімназії, хоча посередині міста стояв досить незугарний палац (здається, князів Любомирських), оточений, як належить палацові, ровом з брудною водою, повною, співучих жаб...
Жодних канцелярій я не заводив, а потрібні письмові справи виконував у будь-якому домі чи крамниці, а то й на спині де і в кого заставала мене справа. Служба мого відділу, що й далі звався відділом Столичного Отамана, відбувалась без зміни – охорона міста і околиць його способом рухливої варти: місто було поділене на певну кількість ділянок, які обходив і пильнував невеличкий відділ, зі зміною що-дві години. Околиці міста об’їжджав кінний відділ та відділ мотоциклістів. Варта пильно стежила за рухом на вулицях, за новими людьми. З особливою увагою стежила за місцями більшого скупчення людей: за їдальнями, пивними, які могли бути відкриті не пізніше 10-ти годин. Спиртні напої можна було продавати лише до 8-ї години вечора.
Але і в рамках тих нескладних обов'язків ми натикались на прикрі факти, які свідчили про характер запілля...
Якось до мого приміщення в готелю прибігла молода жидівка, заплакана та перестрашена, з заявою, що до їх помешкання добувався вояк:
– Сама я вибігла чорним ходом, залишивши вдома свою стару матір. На вулиці я не зустріла охорони і прибігла до вас.
Я взяв вартового посильного козака і скоро поспішив за жидівкою. Вона повела нас двором, і тут з сусідніх мешкань нам показували, що напасник є в хаті... Ми вбігли тихо по сходах до дверей їх мешкання. В хаті було тихо. Я натиснув плечем двері і вони досить легко відчинились, видно, були підперті невеликим куфром чи важким стільцем. Я ще натиснув двері і вже можна було боком увійти в середину. Козакові я наказав ступати за мною. З присінка ми раптово вскочили у велику кімнату. Я тут крикнув на весь голос:
– Руки вгору!.. – і наставив на груди напасника свій револьвер. А тут була така картина: посеред кімнати стояла на колінах стара, сива жидівка. В її сиві коси замотав ліву руку дебелий уніформований козак і, відтягнувши руку назад, по її горлянці водив тесаком, вдаючи, що заріже її, вимагав грошей, золота і різних цінностей... Ми обеззброїли напасника і почали відбирати награбоване – з кишень його плаща витягли шовкові хустки, папірові царські гроші. Тут же бряжчали срібні карбованці та різні жіночі прикраси. З-за халяви чобота витягли пачку українських грошей. З того всього я казав жидівці відібрати своє, що вона хутко зробила. Не скінчили ми цієї маніпуляції, як у дверях стало двоє вояків з охорони, надісланих сусідніми мешканцями. Я записав адресу та ім'я потерпівших і наказав одвести арештованого в штаб отамана Беня, де склали протокол події... Напасник був колись вояком української частини, але вже минув якийсь час, як він дезертував... В бойовій частині служив він недовго і тепер не хоче "воювати за Україну"...
– Чим же ти жив в дезерції?..
– Да развє я одін такой?.. Зайдеш в ресторан ілі півную, а там товаріщі вгостят і обєдом, і випівкой...
З низки подібних інцидентів не можу оминути один дуже характерний...
В один з буднів, надвечір, до готелю, де я мешкав, під'їхав візник, навантажений великими клунками. Біля нього йшло двоє вояків охорони і вели також двох арештованих молодиків, з вигляду та по одежі видно було – двох старшин. Клунки знесли з візника до вартової кімнати в готелю. Сюди ж увели і арештованих, та увійшов

читати