Завантажити

зацікавило і заінтригувало нас. Я попитав пана Коменданта, хто займає ці вагони?...
Комендант відповів, що не знає. Вже кілька разів він збирався розвідати це, але вагони були замкнені і з опущеними заслонами. Заінтриговані хлопці почали добуватися до середини, бо по їх дослідах вагони замкні з середини і є замешкані. З нашого дозволу хлопці добились свого: вагон відчинився. Назустріч нам з сусіднього переділу вийшов пан напів одягнений.
– Хто ви? – запитав я.
– Я управітєль українсько-руського театру. Трупа наша іграєт в мєстечке, но там нєт помєщєній для жилья і ми спім здесь.
– З чийого дозволу? – питав я далі, втрачаючи вже рівновагу духу.
– С позволєнія г. Коменданта станції...
Я глянув на пана Коменданта, а він відмовився, що такого дозволу нікому не давав... Можливо то було його попередника.
– Але дозвіл на письмі ви маєте?
– Нєт, то било усно...
Балакати далі було зайвим. Я, схвильований і обурений його нахабством, наказав показати мені всі зайняті ним вагони. У вагонах, що не відчинялись і вдень і вночі, 6уло темно і задушно. Я наказав хлопцям повідчиняти вікна, а сам пішов вздовж одного в другий, де назустріч висувались якісь неохайні постаті. У другому вагоні мене зустріли голоси:
– Позвольте, позвольте!... здєсь спят женщіни!
Це ще більше обурювало мене. Але я стримував себе і жартівливо вигукнув:
– Пора вставати!... А хто ви?
Мені сміливо відповідали:
– Ми артісткі руско-українского театру.
– Пане Директоре! – звернувся я твердо до присутнього тут мужчини. – Вагони, якими ви користуєтесь наче готелем, і користуєтесь без мого дозволу, ви маєте негайно, до дванадцятої години дня, увільнити і передати п. Комендантові станції...
– А ви, пане хорунжий, візьміть собі кілька козаків, які повинні доглянути, щоби всі мешканці цих вагонів винеслись, от хоча 6 під той кущик на горбку. Вагони мають здати в повному порядку... За все відповідаєте ви, пане директоре... Одночасно з тим, ви маєте пред'явити п. Коменданту свої і ваших артистів персональні документи і дозвіл міліції на ваше перебування в містечку Ярмолинці і на право вистав вашої трупи... і ніколи не на території станції...
Ми вийшли на повітря і я запитав п. Коменданта:
– Чому це залізно-дорожні вагони, які так потрібні війську та адміністрації УНРеспубліки, обернуто в готелеві мешкання? А до того ще мешкання чужих і безперечно ворожих нам людей – людей приватних і непевних.
Відповіді від п. Коменданта я не мав.
– Як це так, що Комендант станції, якому уряд УНР доручив пильнувати його інтереси, не знає, хто перебуває на території цієї малої станції; хто користується коштовним майном залізно-дорожним і на яких правах... Чому він не має часу проглянути і провірити стан його, щоби задовольняти потреби, в першу чергу війська?
Довго ми переходили від вагона до вагона. З де-яких виселяли якихось панів з панями, які перебували тут без відповідних документів, а називались господарями певних частин, яких вони залишили на фронті без харчів, без платні, курива тощо... Чого вони тут сидять, чого чекають?...
Поки ми робили перегляд вагонів і вільні приділяли до нашого потягу, до п. Полковника приходив Гаркун-Задунайський та інші особи, виселені мною, зі скаргою на мене. Але п. Полковник відсилав їх ні з чим, бо то не його справа.
Одночасно з тим козаки відбирали потрібні нам вагони, гуртували їх та передавали Начальнику станції, бо надвечір надійде з Кам'янця-Подільського паровик до його розпорядимости, який завтра рано одвезе наш потяг до Кам'янця.
Сумно було покидати розворушену станцію, яку треба би було осн?вно переглянути, змінити людей, бо інакше не дійти тут до порядку, як і у всіх попередніх...
На другий день, о п'ятій годині рано, ми були готові до від'їзду. Через чверть години паровик свиснув і ми пустились в дорогу...

29
Потяг наш йшов повільним ходом. Добрий пульманівський вагон тихо заколисував і окутував приємними спогадами колишньої їзди цими шляхами, їзди не потягом, а цими ославленими "балагулами", якими їздили всі перед збудованням залізної дороги з Проскурова до Кам'янця-Подільського. Їздив і я з батьківської парафії села Нестеровець до Кам'янця-Подільського, до середніх шкіл з братами і сестрами "каретою в 24 вікна", а опісля до вищої школи – балагулою до Проскурова і далі потягом до Києва...
Знайомі села, а в тих селах – знайомі хлопці-однолітки, що тяглись цими ж шляхами до тих же шкіл... Давним-давно то було, а встають в пам'яті милі обличчя, різні пригоди і незабутні шляхи шкаредної дороги з Кам'янця-Подільського до Проскурова... Милий приїзд до батьківської хати і поворот до суворої "альма-матер"...
На половині нашої дороги ми проїжджали по-при границю нестеровецької церковної землі, яку пильно обробляв батько і нас вчив, як ходити біля неї. Згадувалась, як ми четверо братів ходили з довбеньками по ріллі та розбивали груду перед посівом пшениці... Тяжко було, але й весело... Згадувались веселі, милі обличчя

читати