Завантажити

реагують на посадові злочини. Що подієш? Рука руку миє. Ваші спроби проявити співчуття працівникам слідчого відділу, котрі вимушені на маргінесі всіх цинічних посадових злочинів «розгрібати сміття», також будуть недоречними. Ігнорування скарг затриманих про катування, перекваліфікація в той чи інший бік окремих справ за матеріальну винагороду родичами підслідного або за вказівкою керівництва, свідоме й запопадливе фабрикування замовних справ, також стали звичною й вже не викликаючою осуд справою. Гнила, так і не реформована з часів постання незалежності система, продовжує продукувати безкарних і цинічних адептів. Стоячи понад законом, вони провокують загал до адекватної реакції. Звідси й такий високий відсоток невдоволених владою.

ГАНЕБНА ТЯГЛІСТЬ
Дароване Творцем почуття відповідальності перед минулими, сучасними та прийдешніми поколіннями співплемінників, зобов'язує до повсякчасного самовдосконалення. Дослідження та аналізи багатьох подій дарували усвідомлення незаперечності того факту, що причиною більшості бід та негараздів в нашому штучно знедоленому суспільстві є всебічна (себто духовна, культурна, ментальна й економічна) залежність від зовнішніх потуг та відсутність самодостатності. Досить помітною й надміру вагомою залишається неприродня прив'язаність українців до вчорашнього окупанта. Нав'язані чужинцями фальшиві і шкідливі псевдовартості та непритаманні цивілізованому суспільству “норми” взаємостосунків, сприяють подальшому деградуванню, й утримують українців від всебічного поступу й удосконалення. Небажання політиканів змінити існуючий стан речей, спричиняє неспроможність вибратись з цупких обіймів вчорашніх окупантів й продовжує труїти душі українців. Притаманна (попри переважний європейський чинник в справі формування російського етносу) москвинам азійська деспотичність й нівеляція гідності одиниці, міцно вкорінилась й в нашому побуті.
Досліджуючи минуле, мені довелось перегортати чималий обсяг літератури. З прикрістю мушу константувати що нинішня Україна далека від цивілізованого світу. Від часів відвертої московської окупації (себто дурисвітської монархії та тоталітарної сталінсько-брєжнєвської Конституції) й до нинішнього божевільного вертепу (котрий багато хто з причини відсутності інтелекту й невміння давати реальні оцінки подіям) нарік “незалежністю” й “шляхом в Європу”, жодних докорінних змін в стосунках між владою та громадянином не відбулося. Це тяжкий і лихий спадок для України. Нівелююча людську гідність система провокувала наділених владними повноваженнями до злочинного зловживання. Посадовців влаштовував той ненормальний стан речей, коли вони могли безкарно зловживати службовим становищем, й трактувати закони згідно власних забаганок. Водночас, будь-який спротив їхньому брутальному свавіллю карали найжорстокішим чином. Зверхнє й показово гидливе ставлення узурпувавших владу супроти решти зобов'язувало до свідомого поборення цього ненормального стану речей. Проте ухилюсь від закликів до абстрактної “боротьби зі злом і несправедливістю”. Аби унеможливити закиди як ідеалізаторів москвинського деспотизму (байдуже якого, царського чи комуністичного) й нинішньої псевдонезалежності, обтяжу себе кількома цитатами заслуговуючих на довіру осіб й оповім про побачене власними очима.
Перечитуючи й аналізуючи творчий спадок відомого в минулому (проте незаслужено забутого нині) революціонера Бориса Савінкова, натрапив й на передрук спогадів його матері. (Вони були оприлюдненими в петербуржському журналі “Былое” в 1906р., й додані замість післямови до роману “То, чего небыло” виданого московським видавництвом “Художественная литература” в 1990р.) Чи не найбільше вартими уваги залишаються її свідчення стосовно стосунків з імперською жандармерією. Читаючи її спогади, починаю розуміти причину такої ненависті піднятих на повстання революціонерами й їхнього цілком природнього й справедливого прагнення знищити злочинний російський монархізм. Жорстокість повсталих не була безпідставною. Подані нижче (в моєму перекладі з російської) цитати сподіваюсь примусять істориків й політологів тверезо зважити причини перемоги соціалістичного устрою над царським деспотизмом:
* Я знаю, що ці спогади примушують мене знову і знову переживати минуле, але це життя не лише моє, а багатьох.... Не одній мені довелось не собі відчути залізну руку урядового режиму: таких як я, нещасних матерів, тисячі...
Першим зіткненням з жорстокою і нелюдською системою був обшук в помешканні Савінкових:
* Як змалювати те почуття приниження й обурення, котре опанувало в часі цього брутального насилля? Хто може спокійно споглядати на нищення святого в його оселі? Торкнулись всього: світлин рідних й знайомих, перечитали приватне листування, а наших дітей обмацали чужі й грубі руки.
* Все дійство супроводжувалось цілковито незрозумілою багатолюдністю: в помешканні вешталось осіб з дванадцять, на кухні залишилось ще осіб з шість про запас, біля кожних дверей стояв жандарм, а будинок був оточеним з

читати