Завантажити

Силовики не чіпають “авторитета”, оскільки не бажають втрачати цінного інформатора, а “колеги по ремеслу” вбачають в ньому гідного ватажка й ніколи не сумніваються в його щирості. Роздуми над мораллю й аморальністю такого стану речей для безпосередніх учасників цього ганебного дійства не властиві. Завдавати біль ближньому й виправдовуватись фразою “така робота” стало для них нормою.
“Авторитетних людей” влаштовує той стан речей, що “правоохоронці” крізь пальці споглядають на їхні грабунки, шахрайства, вбивства, приховування прибутків, крадіжки. Водночас, керівники силовиків мають змогу “тримати руку на пульсі” й “контролювати ситуацію”. В разі необхідності “підконтрольні” розправляються з непокірними. Така плата за змогу тішитись можливістю “розчищати собі шлях” руками міліції.
Водночас, сучасна “українська мафія” не знає національних кордонів. Дільничі інспектори отримують від чужинців-нелегалів і торгашів наркотиками хабарі. Зрозуміло, що левова частка цього прибутку опиняється в кишенях керівників райвідділів міліції. Запевняю: кінець цього заплутаного ланцюжка Ви знайдете в Генеральній Прокуратурі й кількох міністерствах.

ПРО ПОСТАЛИХ ПОНАД ЗАКОНОМ
Попри задекларовану в Конституції та безлічі інших нормативних документах всезагальну (незалежно від майнового або суспільного стану та безліч інших чинників) рівність перед формально неупередженим законом, з сумом для самих себе особисто, й ганьбою перед всією світовою спільнотою, мусимо констатувати, що дана декларація в дійсності є пустим, беззмістовним й заколисуючим справедливі голоси протесту папірчиком. Гучно й урочисто виголошуючи монологи про визначні досягнення на шляху поліпшення добробуту громадян, в повсякденній дійсності можновладці здійснюють цілком протилежне. Майже кожному з нас (якщо не на конкретних випадках з особистого життя, то принаймні на гіркому досвіді близьких, знайомих і рідних) доводилось стикатись з випадками, коли особи наділені владними повноваженнями або матеріальними статками (як правило більш ніж сумнівного походження), безкарно дозволяють собі дії, за котрі Карним Кодексом передбачені відповідальність й покарання. Заперечуючи щойно сказане, опоненти напевно відразу згадають про вже покійного Агафонова й опального Лазаренка. Невдалі приклади, панове. Жодним чином не виправдовуючи й не беручи під захист згаданих (й ще десяток не згаданих) осіб, стверджую, що причини порушення супроти них кримінальних справ криються в політичній площині. Горде зарозуміння й небажання знаходити спільної мови з владним Олімпом (читай ухиляння від продовження грати за правилами системи з надр котрої вони й вийшли), коштувало їм мільйонних статків, посад й добробуту. Наразі, дозволю собі вже вкотре заторкнути й спробувати нагадати про реальний стан речей в царині діяльності тієї категорії нашого суспільства, яка попри взяті на себе зобов'язання дотримуватись й захищати нас, стоїть понад законом. Мова піде про одне з відгалужень виконавчої гілки влади. Конкретніше - про «наших славних, й щохвилини готових прийти на захист» правоохоронців.
Спочатку нагадаю події 2001 року, акцію «Україна без Кучми». На учасників наметового містечка, розташованого на Хрещатику, нападає гурт молодиків. Причетних до акції протесту, нічого не пояснюючи, б'ють залізними палицями. Затримані виявились курсантами академії МВС. Згодом, під час розгону наметового містечка, боєць спецпідрозділу «Беркут», не ховаючись від націленої на нього відеокамери, зриває й кидає під мітлу прибиральниці державний прапор. Кадри облетіли всю країну. Як ви гадаєте, чи був хтось покараний за нанесення тілесних ушкоджень й образу державного символу? Жодних звісток про це в ЗМІ не з'являлось. Для наділених владою й захисників беззаконня закони не писані.
Падка на скандали журналістська братія та гострий на язик обиватель вже давно набили оскоми на зубах в анекдотичних (й водночас трагічних) ситуаціях про хабарництво автоінспекторів та хамовиту недолугість в лавах патрульно-постової служби (ППС). Але чомусь рідко згадується про реалії їхньої роботи. А вони дійсно-таки далекі від декларованих й цивілізованих.
Спілкування з працівниками МВС, унаочнило жахливу й водночас притаманну більшості з них деталь: всі вони (від рядового до міністра) увірували у власну непомильність, непогрішимість й абсолютну правоту за будь-яких умов. Залишене в спадок від злочинного московсько-більшовицького окупаційного тоталітаризму обов'язкове «промивання мізків» донині діє бездоганно. Саме ця, безпідставна й зарозуміла самовпевненість, стає причиною безлічі посадових зловживань та злочинів. Розрекламовані як визначні досягнення на шляху становлення демократії нормативні акти, які регламентують діяльність й поведінку правоохоронців, так і залишились окозамилювальним папірцем для європейських і світових правозахисників. Скільком з нас відомо, що під час виконання службових обов'язків з охорони громадського порядку, працівники ППС й спецпідрозділу «Беркут», звертаючись до

читати