Завантажити

усих боків. І все це лише задля того, аби захопити двох беззахистних юнаків.
Таким в її пам'яті залишився наслідок:
-Все було зрушено з місця, перекинуто, скатертини скинуті з столів, диванні подушки розпороті: кругом плями брудних ніг, мокрі сліди...
Після арешту старшого сина, С.А. Савінкова безпосередньо зіткнулась з бездушною системою:
* Якщо я зверталась в охоронний відділ, мене відсилали в жандармське управління. Звідти знову доводилось їхати в щойно залишену “охранку”. Жандармський генерал приймав відвідувачів не інакше як в суворо визначені години й дні. Тоді я вперше ознайомилась з головною властивістю діяльності жандармів: подавати справу - навіть тоді коли вона не варта й виїденого яйця -з незвичайною таємничістю і в тисячу разів перебільшувати її серйозність й значіння. Коли жандарми розмовляють з батьками політиків, вони завжди обіцяють каторгу або смертну кару. Завжди, коли я прохала про побачення, мені у відповідь знизували плечима, зітхали, хитали головою, й відмовляли.
Дозволю собі ще декілька цитат.
-Кожне побачення уможливлювало впевнитись що організм сина слабіє: його руки тремтіли, обличя покрилось коростою. Я відвідала прокурора й пояснила йому про згубний вплив тюрми на здоров'я сина. Він чемно вислухав мене, проте повідомив що звільнити сина не в його владі, що дізнання лише на початковій стадії, а на моє питання в чім він підозрюється відповів що пояснювати нічого не зобов'язаний.
-Мені безліч разів довелось вислухати ласкаві обіцянки, оббігати приймальні жандармсткого управління, очікуючи хвилинної аудієнції, перш ніж мій син нарешті був оглянутим й звільненим на поруки батьків під заставу.
Причину нелюдського ставлення до ув'язнених чудово характеризує коротенький діалог свідком котрого стала мати майбутнього терориста-ревоюціонера:
-І чого таких запирати! - сердито запитав один з батьків ув'язнених, але жандарм суворо глянув на нього й повчально заявив:
-А навіщо чинитит спротив начальству?
Цього коротенького обміну думками достатньо для того аби усвідомити всю злочинну суть нелюдського (проте ідеалізованого ненаділеими інтелектом вкрай галасливими адептами дикого москвинськог православ'я) царського режиму. Людей позбавляли права вільно декларувати власні погляди, а захист честі та гідності потрактовували зрадою й державним злочином. Жандрармський генерал й (як це не прикро визнавати) нащадок запоріжської старшини Спиридович (чоловік дійсно освідчений й не позбавлений вміння давати подіям тверезі оцінки) вимушений був константувати:
-... терор цілого класу суттєво жахливіший гурту вибуховиків...
Історики мусять нарешті сказати правду. Возведений завжди підконтрольним світській владі московським православ'ям до лику святих п'яничка Микола ІІ, був причетним до загибелі мільйонів власних співвітчизників. Я не боюсь звинувачення в жорстокості й цинізмі. Кажу відверто: дідько з ними. Трагедія полягає в іншому. Російська імпрерія винародовлювала українців. В дискусіях довкола подій 1917-го р. зайві емоції й політичні симпатії чи антипатії. Падіння вкрай збюрократизованої монархії було логічним й закономірним кінцем будь-якої тоталітарної держави. Туди їй і дорога. В пекельному вогні згоріли ідеалізатори монархії, влада перейшла до рук їхніх політичних опонентів, проте притаманний москвинам азійський деспотизм продовжував молоти в порох людські кістки й нівечити душі. Зміна соціального та політичного устрою а Росії не змінила її суті й змісту, а Україна так і лишилась поневоленою.
Про злочинну, тоталітарну, й цілком антинародну суть комуністичного устрою списано сотні тисяч тон паперу. Левову частку в них посідають й спогади колишніх політв'язнів, котрі на власному тілі й на власній шкірі відчули реалії “комуністичного раю” в часі кривосуддя й перебування в тюрмах та концентраційних таборах. Настійно рекомендую уважно прочитати “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, “Тернистий шлях кубанця Проходи” Романа Коваля, й інші документальні спогади. “Вироки трійок”, масові розстріли, катування, навішування абсурдних (з погляду сьогодення) ярликів, цькування й унеможливлення пошуку альтернативних визначеним комуністичною партією шляхів, спричинились до ототожнення штучно здеградованим загалом держави (як інституції) й бюрократичного апарату. Повторюю ще раз: зміна соціального та політичного устрою в дикій Росії, жодним чином не змінила взаємовідносин між владою й зневаженою людською масою.
Трагічним наслідком кількасотлітньої бездержавністі українського народу стала втрата започаткованих ще в княжу добу державницьких традицій. Ганебним спадком від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу (котрий в дійсності був ширмою брутального москвинського шовінізму) є прагнення нинішніх безпринципних політиканів не дистанціюватися різкими темпами від традиційних для азійського деспотизму форм спілкування з народом. Зайве нагадувати що на кожному кроці доводиться стикатись з хабарництвом, хамством,

читати