Завантажити

по-патріотському. Містечко готувалося до свята незалежності. Вужу масажували обличчя, наводили манікюр, а третя терлась у його ширінці, гнучким пальцем, теплим навіть у гумовій рукавичці, розминаючи простату.
Я піднявся східцями нагору і так, наче це було вчора, відшукав столик, котрий уподобала 3-зі, чи як там нині її звали. Достобіса мені не хотілось у серпневий день, повний ро-їща зелених мух, іти на впізнання. Знайшов собі місце біля фонтанчика, де вода смерділа, як у вбиральні, поклав ноутбук і насупивсь. У провінції так полюбляють. Вуж пройшовся із свитою й чемно привітався. Один хрін, він не полюбить ні мене, ні цю кав'ярню, як всі нормальні люди не люблять спогади, але можна потішитися, що ні фіга цей ідіот не забув, дуже мало ймовірно. Люди не люблять спогадів. Приємних чи неприємних. Користі від них ніякої. Що давнішає, віддаляється спогад, то більше повіває крематорієм або сирою ямою. Я не відчував ніякої сентиментальності до старих місць, хоч давній, деренчливий кондиціонер щось нагадував. Дивився на Вужа, як щур на бетонну стіну. Без бажання ламати зуби або рити нору. З цими думками й відправився до трупарні. Містом тягнувся облізлий хвіст карнавалу - з вишиванками, шароварами, кацапськими косоворотками і балалайками, бабами в кокошниках. Інтернаціоналізм роздував груди, як причандали дев'яносторічного діда. На лавках покотом порозлягалися голі дівахи рубенсівських форм, моцні мужчини, що виглядали, як бики після оскоплення; дітвора, обпившись енерготоніків, намагалася долучитися до загального солодійства. І букети, павуки салютів... Я не люблю людей, я не люблю тварин, я не люблю феєрверки, бо від них дохнуть собаки і коти. У таких випадках мені видається, що помирають немовлята. Згадав свою кішку, яку лушпарив у цілях виховання, доки не дійшло: вона ж розуміє... Я пройшовся широкою вулицею, заваленою порожніми бляшанками від напоїв. І, напевне, пожалів, що вже не такий молодий. Прошила думка - як політ серпневої мухи - про Лану. І все забулося, коли я вріс у широке руслище забитої сміттям вулиці. А довкруж - стерильна чистота. Так, він, Вуж, не любив цю кав'яреньку, бо вона багато чого йому нагадувала. Знову удар, прямо в тім'я. Жорстока ніжність. Вітер був теплим. Майже тобі Ямайка. Мело піском, фіолетовим вечором дерева відьминими мітлами гнулися і чесали землю.

ПЕРША СХОДИНКА ДО НЕБА

Коли її нога ступила на вичовгані плити залізничного перону, треба було озватись до неї так: "О мила, я спіймаю для тебе летючу зірку". Або видати ще якусь подібну пургу. Та Лана справді була шикарною. Повні несе-ліконові губи; величезні коров'ячі очі, тільки зеленого кольору; чутливі груди, що гойдалися під прозорою блузкою, безсоромно виставляючи врізнобіч кругленькі, із загостреними кінчиками соски; чорна грива волосся, натреновані ноги і все, що може звести чоловіка з розуму або - лишити байдужим. Для пропеченого провінційного гицеля вона являла собою щось середнє між богемою і мажорною тусовщицею, котра винюхувала кокаїну на три дитячих сиротинці. На ній було старовинне боа, яке дуже пасувало. Років дівчині - не більше вісімнадцяти, але якщо на-правду, то всі шістнадцять. До цього дня вона ще сама не знала (та й не треба) і не здогадувалася, хто допомагає і керує в її житті. Бог чи диявол. Вона летіла з такою легкістю, наче босоніжки за сто сорок баксів були реактивними. Вона не задумувалась, але й не жила, а брала, і впевненість у ній росла з кожним днем. Першою сходинкою до неба була втеча... Так, після того, як все попливло переді мною; після того, як я зробився - не я, ну, не зовсім я, і мене щось повело шукати; я до сих пір називаю це щось. До сих пір, панове. Це невідоме виросло і стало, як чорна гора, що вміє розмовляти лише зі мною і вказувати дорогу... Так, на ній старовинна, але під модерн боа, стрункі ноги, груди гойдаються під прозорою кофтиною. Я її знав, я бачив її у персиковому світанку. Але щось відібрало в мене той образ і наказало знову шукати його, вірніше, її. Треба було ска-за-ти, щойно її нога ступила на плитку залізничного порогу, а я линув у темряву, як ударився головою об бетон: аквамариновий теплий вечір, лимонові пацьорки світла від ліхтарів упіймали голого чоловіка. Не цілком голого, бо мав він дві смугасті шкарпетки, а в руках ніс темну, подібну на гробик шкатулу. Його зупинив дільничний міліціонер. І зараз мені, там, у скриньці, в теплій, лавандовій, цілком байдуже, кому дістанусь. Я змінив долю цього голого, під вітром зігнутого чоловіка, але старе коріння не виходило з ясен... Знаєте, я маю таку властивість - залазити до мізинця, проникати до мозку і жити, прихлипуючи. Від чого мене (де - не скажу) називають Схлипою.

МІСТО

Я Вуж. Слизький і паскудний вуж, бо інакше не виживеш. Як і запах не вижив. Коли я надибав старого в його норі, то нічого, крім срібного розп'яття, там не знайшов. Я сиджу біля самого виходу з бару... У мене така звичка. І я не спускаю погляду з неї. Вона - вирізана із слонової кістки, на перший погляд. Лише ебонітові очі

читати