Завантажити

мав нічого проти цього поганяла... Він ненавидів, коли називали Ларіком. Це для нього звучало, як педик. Педик-Ларік. Рима прямо-таки віршова. Він їх, гомосексуалістів, сторонився, але щоб не любити, то ні. А от проти назвиська "Вуж" не мав нічого, хоч воно й не захоплювало. Просто інше не з'являлося, як ні від чого іншого не давало спокою та радості життя, окрім сексу та ефедрину. Тюрма для малолітніх, де невідомо яке в нього було прізвисько (смертна тайна!), а ушпандьорили за молоду вчительку танців... <...> Після від-сидки три місяці простирчав у болотистій місцині в пригороді - там, де докошувала життя мати: читав книжки про кримінальні розбірки, історичні баталії, слиняві романтичні історійки. Доки не настав час... І до нього прийшли, до мазаного ментами колишнього зека. Після невдалого пограбування. Він був зрадів, що решту убито, і його таємницю відіслано в далеке минуле, немов відкриваючи перспективу на нове життя, якого насправді - як розумна людина знав - не вимальовувалось у принципі. Він чітко усвідомлював, що чекає його на тому кінці дороги. Але тут природна інтуїція зрадила. Він потрапив у нору до півбожевіль-ного. Вуж опинився в пастці. Але фортуна підклала йому запакованого, обплутаного дротами чужих доль Лоліна. Ларік більш ніж бажає лишитися сам на сам із цим диваком у його клятущій норі.
ЛЕВИ
Спочатку, направду, цією бандою заправляв мій батько. Заправляв довго, поки йому не проламали череп, і, просвітлівши, він не подавсь у баптисти. Таких людей, що верховодять у містах і містечках, тоді називали королями. Батько і був королем двадцять років, а потім зійшов на пси. Він подарував мені "прохора" і нагайку з семи кінцями, з уплетеними в кінці шматочками свинцю. Ми ходили дворами, зовсім різні, але поєднані кланом... Ілько та Іван були приблудами. За рівню їх ніхто не тримав... Ілько сходив піною: "О дайте, дайте мнє порвать ету пасть". їх так і прозивали - однояйцеві. Ходили вони різними курсами і в різних бригадах. Наприклад, Жора Мостович випилював з бронзи маген-давиди і продавав їх по десять копійок. І вся школа, від шкетів до старшокласників, носили самопильні магендавиди. І в моїй банді було багато євреїв, але магендавидами вони не парилися - просто робили татуювання шестикутних зірок на плечах. Ми курсували двома групами, але одним кланом. Жора Мостович на уроках випилював хрести і магендавиди і заганяв їх по десять копійок. Для форсу ма-гендоведи носили навіть гої. Батьки Жоржа говорили, що він жидівський засранець, і щоб вони не бачили у нього на шиї "ето". На той час ми вже трусили весь район. Нам ще навіть не виповнилося шістнадцяти; ми летіли ватагою назустріч вітру, сонцю, а над нашими головами летіли голуби й ворони. Мати Жорика голосила, заламуючи руки: "Божє мой! Що з тобой зробилося? Ти був хорошим хлопчиком, пака не з'явилася етот...". Я, звичайно, що примудрився втягнути в банду навіть євреїв. У домі батьків Жоржа завжди висів тонкий аромат кави, східних спецій, прянощів і ще чогось дивного, неповторного. До моєї відсидки, коли в стані афекту пирнув заточкою вітчима, я тут був бажаним гостем. Єдиним із гоїв... За рік я організував банду.
Наш район міцно, як би щелепами, затис-нутий чотирма комфортабельними будинками, що нагадують іспанські галіони. Його можна листати, як історію хвороби. Хворобою були ми та ще смітники з рудими від старості шубами. Тут лячно пересуватися місцевому аборигену, а зайшлому подорож могла закінчитися не-життям або не-здоров'ям, принаймні його свіжі органи перейдуть з однієї черевини до іншої. Проста аксіома. Іншого вибору в нас не було. Першою моєю іграшкою, вуличною іграшкою, був велосипедний ланцюг, намотаний на кулак. Першим до моєї банди пристав Жора Мостович, із квадратною щелепою, випуклими сірими очима, що, здавалося, бризнуть фонтанами сліз, зі скошеним носом. Жора більше походив на карусельника, який закликає дітей на ярмарках. Із висоти я бачу бокаті плечі, порослі густою шерстю. Словом, не родись я в цьому районі, серед кам'яних і бетонних коробок, плит зі скла й металу, то, напевно, нічого б з цієї історії не вийшло...
Ілько Гугенштайнер таки станцював на черепі Івана Бишовця гопака. А трапилося це, коли Принцеса зарулила до придорожнього ресторану, тягнучи за собою смердючу свиту підскарбіїв, помрежів, других режисерів... Ілько мав вуха, як у літака По-2, а ще він був власником ресторану. Іван завжди сидів внизу, у барі, і смоктав пиво. Це він першим сказав: "О так птиця!" За півгодини Ілько вивів Івана на вулицю і станцював йому гопак. За ці півгодини 3-зі встигнули роздягнути, зрізати шкіру з сідниці й зашити нею рота і очі.
У мене ляк на маленькі містечка. Можливо, тому, що там минуло дитинство, а в ньому приховані в темних закутках жахи. Я трусився в роздовбаному "Вольво" і думав про мадам, котрій добряче дісталося. Чуток про неї літало достобіса, але насправді я той чи не єдиний чоловік, що здатен був завалити цю стерву, лахудру і лесбіянку. Такий уже я старомодний, як дев'яностолітній дід. Хто знає...

читати