Завантажити

Принаймні сюди мене чорти б не припхали, аби не юнацьке, давнє, дуже давнє захоплення - "Братство Лева".

3-3І

Жінки тут одягаються не гірше за борща-гівських повій. А ті ще дадуть фори. Усі мешканці свято шанують традиції, включаючи і благочестивих матрон. Зустрічали з хлібом-сіллю того, хто завдав неабиякого клопоту місцевій владі. Нас, як водиться, приймав мер міста на півзігнутих ногах. Синій ніс йому дружина вкрила тональною пудрою, а очі підвела тушшю; мер намагався перебити дух часнику й самогону дешевою м'ятною гумкою польського виробництва. <...>
Натовп зібрався чималенький. Роззявивши роти, чекали чуда, щонайменше, коли вода перетвориться на вино. Інакшого їм не треба. <...> А я не відчув могутнього, вселенського вихлопу труби, здається, ієрихонської, коли мої ноги по щиколотки, мої до блиску дзеркального начищені черевики загрузли в свиняче лайно. У мене не вирвалося навіть "фі-фі", столичне "фі"... Але дівчатка, в котрих ноги росли прямо від вух, вигиналися з-під куцих спідничок - от, повернуло, блін, у далекі краї дитинства. Треба було щось змінювати. В голові зі свистом торнадо гуло від неякісної китайської дурі. Я чинно набундючився. Моя постава нагадувала півня, якому випадала доля відскубти принаймні чотири курофер-ми. Від важності розпирало, як ярмаркового клоуна. Скопище паразитів, готових зжерти свій власний цурпалок, якби наказали.
Скошене пасмом волосся око, розірвана губа... Три десятки молодих тіл, спітнілих, широкоплечих, стояли один проти одного. Осиний хуркіт ланцюгів у кришталі повітря осені, де повільно рвуться її золотисті коси, ліниво тане брунатно-жовтавий лист і вощана свічка дерева, а малеча тягнеться обличчям до жовтого серед сірого. Пісок у пацанви плине під ногами. Гудуть ланцюги, брязкають метелики-викидухи, стоїть густий гумовий штинь у повітрі, чвиркають фонтанчики крові з рожевими корінцями зубів. Чорний ворон робить коло, об'їжджає залізний магазин Тоцького, готовляться АКМСи. Я повертаю ватагу убік. Сипле жовтим листям, мрякою і сонцем. Ми пробігаємо попід аркою каштанової алеї. І закрутилися колеса... <...>
Ілько вийшов увесь увішаний магендавида-ми і заявив, що проти жодного з нас нічого не має, але це хайло Бишовець виходить під міст, що між Лозняками та Сраною річкою. Так, я точно пам'ятаю, з чого все почалося. Ілько вийшов з кудлатою бандою з-за червоної стіни цегельні. Шайка торохкотіла, наче папуги-нерозлучники, брязкала цепами, а в Ілька на шиї красувався справжнісінький, із землі обітованої магендавид.
Зняв би ти ту залізяку, Іллюша. З тебе жид, як з мого тютя мірошник!
Ой, что би і кто то гавваріл...
Але було щось не так, наче повільно розкручувало плівку в моїй мідній довбні. І найголовніше, я був певен, що вони, так, ВСІ ВОНИ ТУГ ПРИСУТНІ, відчували те ж саме. В одних у голові вперло - віддрючити задас-тих гойок. Випите вино текло також повільно, наче благовонне масло. І тут хтось сказав: "Досить!" Спочатку всі заглохли, шукаючи володаря голосу, а коли не знайшли, захурчали металеві цепи, загули електроди, бабахнув обріз. І аж коли гримнуло, показ знову набув плівки, запущеної в рапіді.
-Давай обойдьомся без анонсов, Зєлдовіч.
Лєвадопа, лєвадопа, у Ілька мокра ж..., - провищав карлик, з одним оком і трипалий, сховавшись за спину Бишовця.
Все, що вигадане, є правдою...
Пласким прозорим дахом вітер розмазував хмари, що крилами опадали в широкий потік розтопленого гудрону центральної вулиці. Жовте кирпате таксі чмихнуло, смикнуло, як кітна сука, задом і зупинилося. Вони, водій і чоловік у жовтому плащі, водночас повернули голови і разом вишкірили зуби. Той у жовтому - навіть через багато років таксист не міг забути його, он - нижня губа одвисла, потекла слина...
- Я пригощаю, - прошамкав поперед фразу, яку виловив з усього того хаосу, напханого в першому навчальному коледжі. Але жовтий чоловік скрутив сотенну єврокупюру і ткнув у слинявого рота водієві.
Без дякую.
Ну, і на довго тебе сюди принесло, голубе? - він сидів, наче в тіні, а половина його обличчя була зчесана, як у пластикової ляльки. - За такі гроші, рідний, ти міг би собі триметровий шворінь пришити, Вуже.
Не називай мене так, не називай! - у повітрі пахло свіжими антонівськими яблуками. - Не помишляй мене називати Вужем, пі... - він заїкнувся, бо стволяра Стєчкіна вперлася йому поміж ніг. Нівроку, був здоровий, який вуж? Нинішній мер невеличкого містечка, покритий вічним сизим шлейфом із запахом зеленої антонівки й дівуль і школярок на довгих ногах, у коротких шортиках і спідничках.
Ти приїхав із-за тієї акторочки?.. - вискалив Вуж зуби.
Ні, я приїхав за рахунками. І ти мені не потрібен, ані мертвий, ані живий. Затямив, гадюко, затямив?! - сказав це так просто, ніби випив склянку води чи обтер соплі об лацкани піджака вчителя етики.

А МІСТО ПЛЮГАВІЛО СВЯТОМ

Раніше він не любив цю кав'ярню, де зелене, як від дешевої пляшки, скло, бетон і обцюрані кутки, а дванадцятилітні дівчатка заголюються за три гривні або й так,

читати