Завантажити

них не сподівалося на сопливий сентиментальний роман. Щоправда, Лана консервативно дотримувалася своїх романтичних уподобань. Може, тому вони все це і замислили... Різало навскіс осіннє сонце, візерунками павутини вимальовувалося бабине літо, і вони прийшли в мою хижку, завалену поламаними стільцями, купами сміття, розбитим унітазом, з брудною підлогою, усіяною висохлими презервативами. Було ясно, чому ця довбана мажорня приманджлала до мого барлога, обліпленого порнографією німецького виробництва. Задумали ці голубки щось не дуже гарне, й це навряд чи потішить мою схимницьку душу.
Колись половина нашої банди носила хрести, а інша - магендавиди. їх оливкова шкіра блищала проти сонця, а волоокі очі давали зрозуміти всю древність, величність і, складалося враження, що й нікчемність цієї нації. Трохи на викоті очі, повні ноги, м'які рухи. Чорні чоботи в гармошку - "прохора". У народі їх називали вірменами. За кар'єром пролягала нічийна територія. Лолін високий, з широкими плечима, але рухами був більше подібний на метелика. Син заможних батьків, мажор і нащадок мажорів, він приводив на разбірку кілька зализаних істот, котрих навряд чи можна було назвати мужиками. Пацани пропонували знімати їм штани, аби пересвідчитися. Лана відразу вловила запах грошей. Але в Лоліна - одне в голові: ламати собі і комусь череп у бійці, красти машини і мріяти, як колись пограбує банк. А Зельдерович приніс їй успіх. І не якийсь там, а успіх. Та ще до Лоліна, до Зельдеровича першим зустрів її я. На мосту, із задертою вверх головою, під багряним листям вона пила густий портвейн, а краплі стікали її точеною шиєю. Ми блукали, як усі закохані в цьому місті, не знаходячи прихистку. Серед старих, іржавих гойдалок нарешті надибали місце, устелене теплим осіннім листям. Потім вона поцілувала мене... <...> Я не знав, що таке любов, що таке близькість. Точно так, як і Лана. Переляк і відраза - ось що летіло вночі над нашими мріями. І я радів, що в нашому житті з'явився
Зельдерович, що повів її у свій біжутер-ний світ шоу-бізнесу. Я того ж таки дня поховав її глибоко в пам'яті, як дорослі ховають дитинство.
Нині, коли все минуло, я мандрую пустелею досконалості. І лише стук у двері й огидна пика Лоліна, зіжмакана, як газета "Блік" перед вжитком у відхожому місці... Він стояв на півзігнутих ногах - краватка, як у вішальника, здоровенна пляшка віскі - і говорив, говорив... Я обірвав його:
- Заткнися. Зельдерович їй хоч щось дав...
Але помалу до мене доходило: справа не в Зельдеровичі, не в тому, що Лолін кожної ночі перетворюється на збоченця. Цей вилупок пустився берега, як пес, що намагається з води видряпатися на кручу, пустився, не зваживши сили. Ідея фікс - замочити Зель-деровича і забрати її в краї обітовані. Так-так, заявився не один (від нього несло пріллю подільських кабаків і вологою Труханового острова) - була ще особа, в патлах якої йшли один на другого вошиві ескадрони. Потім Лолін сів на стільця і заплакав. Як дитина, що зламала коштовну іграшку. Мене ніби на кіл настромляють, коли чую, як плачуть діти, але тут ревів здоровенний кобель, і, зрозуміло, за цим щось стояло невидиме. Що саме? Тобі вирішувати, моя мила. Для нього і для мене. Але звістку про смерть Лани я зустрів спокійно - як далекий посвист поїзда за лісосмугою: почув, а за хвилину немає. Лише сизий дим... Я навіть не розвів руками, настільки мені чомусь було байдуже. Лолін бутив, а я прикладався до горлечка з коньяком.
Найстарший - чорнобородий - з ликом переляканого дрібного біса: мент наступив ногою йому на горлянку, зробив "ластівку", себто прикував руки до ніг, і таким чином той став подібним на Арку Дружби Народів. Падлючий жовтий вітер. Кам'яні баби з обвітреними обличчями байдуже визиралися, поскладавши куці лапи свої на пузах: дивилися, як решті вибивають зуби. Сусальне золото обдувало мармизи ментів. У мене пропав страх. Навіть тоді, коли почали ґвалтувати чорнобородого. Як пропадає страх або захоплення в маленької дитини, коли вона бачить перед собою жасминовий кущ з навислою над ним золотавою бджолою. Я чекав... Дівчата віддавалися мовчки, як телята. Лана сиділа за каменем (клята дівка!), і я радів з цього. Але тут, золотко моє, починається майже неправдоподібна історія (всі правдиві історії, як відомо, правдоподібні). Піднімається курява. Вона легка, мов під весняним вітерцем. Жене перекотиполе степом. Далі здіймається вихор. Страшний вихор забиває рота й очі. Хтось волає не своїм гласом: "Армагедон!" - "Закрий писок - це смерть!.." Я знаю, що Лана сидить за каменем, і чую мелодію її серця. У мене немає серця. Я дослухаюсь і вловлюю гул гелікоптера. Нарешті нас по-справжньому спіймали. Лолін плаче від радощів: "Це мій батько, мій батько..." Стальний птах летить над південним берегом Криму. Зависає над ущелиною. Сідає. Нас виводять. Летять тільки Лолін і Лана. А ми знову лишаємося в степу. Я не думаю про життя - думаю про Лану: що нас зблизило і що віддалило? Мені вкрай треба було замислитися про себе, та - скрізь вона! Я здохну від

читати