Завантажити

і зараз ганчіркою бовтаєтеся на вітрі, мокрою нікчемною ганчіркою... 3-зі завжди вірила у свою зверхність, у вічну молодість і удачу. Коли ми вперше зустрілися, вона розмальовувала трупи в одній погребальній конторі. Косметолог мертвих. їй це було до шми-ги. Ллойд навіть припустив, що вона спить із трупами... Ну, що там такого... Але за руку не піймали. В юності, вірніше, у п'ятнадцять, вона була ефектною брюнеткою із зеленими очима, круглими грудьми, на яких примостилися два акуратних пиптики... Ех, того фатального чи, може, закономірного дня, коли її голу, з обдертою сідницею, почепили на дерево, Ілько Гугенштайнер таки станцював на черепі Івана Бишовця, хоч єврейські Кучки й давно минули. А над світом ангел Господній розкинув білі крила, і нікому не думалося про смерть пані 3-зі. Зелене море очерету з синіми підпалинами посередині, ріденькі хвильки, птахи, що збивали комашню на обід, радісні й відчайдушні ямки з дитячими головами... І білі янгольські крила ріжуть небесну чистоту.
Ми слухали, мов дикі, просмерділі індіанці - просмерділі гниллю помираючої в нас цивілізації, що марилася зараз срібними ваннами, потоками кришталевої води, - слухали, притиснувшись вухом до землі, стук за стуком, удар за ударом, і вже добре відрізняли удар власного серця, серця сусіда і товариша від галопу підошов, підкованих підошов мен-товських чобіт. Через тиждень, як у нас на руках хтось помре (хто?), пам'ять відмовляється видавати цю істину: перед нами відкрилося велетенське місто, обсноване моцаками та клешнями портових кранів! Ми не втішилися в горі, бо були надто молодими, а кров і хіть розривали нам вени. Ми готові були вибити ввесь світ і відбудувати його заново.
Так, Ллойд, після кількох років невдач і як обріс черевом, повернувся в благочестиву сім'ю відставного гебістського генерала - коли забув про свою любов до здоровенних мужиків, що носили ментовські кашкети, про свій порваний гуз, мертву коханку, яка страшно до того голосила в чорному степу... Та ніяк він не міг стерти з пам'яті 3-зі. І у день її смерті, ні про що не здогадуючись, зателефонував на мій давній мобільник, а я, на диво, витягнув із шафи цей релікт, без приємності упізнав голос - відлуння старого болю, голос-фантом.
Хто більше хворий: я чи він? Чорні смуги дороги з миготливими тінями. Сонце гріє п'ятак смоли. Під настилом а-ля роготіна, о-хо-хо, два ряди лавок, по один бік і по інший. Сонце плавленим шматком сиру підтікає їй під ноги. Вона сидить, перехилившись, і судомно вивертає із себе весь непотріб, зібраний ще, здається, за часів кривоносих і кривоногих вікінгів - їхній послід, на якому зводилося це місто... Зараз у неї жовті желатинові очі. Жовті болотяні очі очеретяної кішки. Тисячоліття виривається з неї, і безпритульний пес підставляє під паруючу рідину свою морду. Лана ворушить поглядом, невидющим, страшним. На ній шкіряна спідниця, з якої виростають гарні ноги з тугими литками, тонка батистова сорочка. Лана не носить ліфчика, і круглі груди нахабно вивалюються з пазухи, розриваючи ґудзики. Вона повторює: хто більше довбонутий - я чи він? Намагається підняти спідницю, розтуляє ноги, мимохіть показує двом підліткам у картатих сорочках, що там у неї... Жовті очі, як туман у майбутнє... Він вийшов з-за рогу - в кремову костюмі, їжакувате волосся, розворот плечей, як у метелика. Він прийшов невчасно (буває і таке в казках, моя дорогенька), не давши тим підліткам у картатих сорочках до кінця здерти з неї шмаття й завалити на тесану колоду. Перший удар трості вибив одному з вахлаків передні зуби; в іншого постраждала задня частина: тріскіт прорваного трико віддалено нагадав Лані щось неймовірно знайоме. Вона підняла голову і сказала: "Незайманий".
Незнайомець витягнув заточену трость, вірніше, стилет, витер о спину хлопаки. А потім у Лани був палючий і пристрасний роман, якийсь африканський роман! Вони разом травилися коксом і героїном, пропікали драну богему до самого її дна, спалювали себе в найвигадливі-ших оргіях. Зельдерович був щасливим. І вона (насправді була щасливою) називала лагідно (і вона на той час була лагідною), називала його тупорилим євреєм, що ніяк не може зробити їй кар'єру. Для Зельдеровича Лана взялася нізвідки. Шоу-бізнес не часто розглядає такі питання. Питання було просте: чи довго протримається Зельдерович на цій вершині, чи довго протримається в його ліжку Лана одна чи Лана інша. Але з боку колег "Зєлєдєровіч" дійсно дурнішав, просаджуючи скажені гроші на гулянки десь по "Єлісєєвських" полях. Так починався її ранок, що важким сонцем підіймався над червоними верхівками хмарочосів. Дівчинки нізвідки. Легка здобич виявилася надто тяжкою для Зельдеровича.
Лана не переставала думати про Лолі-на, про Лоліна як невигойно-солодку рану, що сукровилася, але приносила задоволення; вона вивчила і пам'ятала всі його родимки, його запахи, відновлювала подумки їхню близькість і млосно завмирала, витягнувшись довгим, красивим тілом на кушетці з китайськими візерунками. Вони з Лоліном мешкали в одному районі. Жодне з

читати