Завантажити

зневоднення. І Лана моя пустеля. Щось інше мені не лізе в голову. Але я думаю про навколишній світ, що сплітається з моїми міазмами. І тут бачу на горизонті рій - наче велетенську зграю ірі-ній. Тут уже моя шкіра заворушилася. Мене стирає наждаком страх. Мені огидно, мені страшно, наче я наперед побачив її стікання кров'ю. А потім була дорога...
Ми прошивали міста, як велетенські клубки гадів і червів. Ми тулилися одне до одного в тамбурах вагонів, наче злякані тхори, з котрих нині, ось зараз, знімуть шкіру, обшарпані і задрипані. І все ж таки - здивований погляд на світ, наче той в один хук перетвориться на краще, зробиться лагідним, як після Другого Пришестя. Нас виловлювали в підвалах, паршивих, але з томикам Мандельштама, Вод-сворта, Міллера і всієї цієї західної роздовбані, в якій ані ми, ані вони не розбиралися. Потрапити, головне потрапити в це життя, а далі вилізти, як заліз. Примостити гузно і вижити, як памперс, що його лишень завтра використають. Людство говорить про високе, але дбає про труси з бубною - спереду чи ззаду. Так що, коли я здихався Лани, сидів, обнявши коліна, серед кримського степу, мої думки вичовгував палючий вітер, і, на диво, виявилися вони не такими вже й дурними. Ось вам.
Минуло багато років. Саме того дня, коли Лану зняли з дерева й викликали столичних криміналістів, Ілько під аплодисменти натовпу пройшовсь упродовж озера, в якому виздихала вся риба, повернув до столітнього дуба і застиг під його могутніми лапами, де тінь ховає сонце, людей, наче витерті їхні бажання, і лише жовті кола розкреслює під деревами. Полудень висмоктувався високий, як молоко. А ставки глибочіли, з темною рибою на дні. Цього дня зійшлися Ілько Гугенштайнер та Іван Бишовець. А пані 3-зі лежала в місцевій трупарні. Ілько звалив одним ударом Би-шовця і став танцювати на його черепі, а народ сповзався з кущів бузку та бузини. Народ! Ха! О! Засунь йому в зад граблі!.. Ілько продовжував танцювати чи то сім сорок, чи гопака на черепі Бишовця. Людяки постояли і почали розходитись. Бишовець довго не помирав.

ДІМ БІЛЯ ФОНТАНУ

Я живу серед папуг, антикваріату, астро-лябій і різного мотлоху. Я звик до цих запахів; над моєю головою ширяють повітряні елефанти й металеві птеродактилі гелікоптерів. Здавалося, час зупинився разом із моїми годинниками. Я лише не можу звикнути до запаху жінки: бузкового, чистого, як озонове повітря після дощу. Уперто впродовж багатьох років я ловлю ці запахи, що виходять із пор міста. Фонтан розпускається квіткою, спокусливою, наче жінка. У мене багато книг, але вони не несуть життя. Там пріль і мудрість віків, можливо, ...якщо врахувати пролиту цистернами кров. Єдиним співрозмовником маю обідраного чолов'ягу, який раз у тиждень з'являється до паперті святого Миколая, падає навзнак і посипає голову піском і камінням, щось клекоче. На нього не звертали уваги або ж уважали за набожного чи юродивого. Але настав день, якому здивувалися всі: від міліціонера до останнього вур-ки. Чорне авто, конструкцією подібне на комаху, гальмонуло біля магазинчика. Відразу місцевий юродивий учепився зубами в шину, а коли його за патли відтягнули, почав посипати попелом голову. З авто вийшло троє чоловіків в однакових чорних плащах. Не треба питатися, де була зброя. Вони повільно пройшли двориком і зупинилися перед вітриною. Полетіло пір'я з моїх папужок, заграли жовті метелики книг, уламки астролябії, шматки диковинних кактусів і фікусів. Мене вони облишили. Один, із синіми очима, підійшов і сказав:
- Так треба... - і витягнув пачку іноземної валюти.
Цього йолопа я знав давно. Він жив вічність. Клянусь вам, якщо можна клястися. Він пришов нізвідки, й ім'я його було ніхто.
У здоровенних кручах цей ніхто вирив собі нору, облаштував її. Найдивніше, що влада боялася поткнути туди свого писка. Раз заходив дільничний, а потім блукав цілих три доби, щоб потрапити додому. Одні вважали його Божою людиною, інші відьмаком, решта просто єхидно гундосила. Власне, сам потороча мало мене обходив. Хіба що ця рванюка зупинялась перед моєю вітриною і довго роздивлялася птахів і квіти. Потім він повагом, наче принц, коло за колом обходив містечко й збирав порожні пляшки. З пляшок-то і все почалося. Ні-ні... постійте. Була розмова. Коли його запитали, що він тут робить, - "Копаю... А навіщось... Хіба я знаю, чому рию. Не заважай. Рию, то й рию". Але ні, з'явилася скоріше баба. Але її, я пам'ятаю її, як крізь густий туман.
Вони підкотили "бусік" під самий банк. їх четверо в чорних робітничих комбінезонах. І найменше вони цього очікували, як повітря запахло порохом, а плин ранку розірвали гвіздками постріли. Двоє відразу впали на брук, забилися великими чорними рибинами, решта намагалися відстрілюватись. Одному з охоронців знесло пів черепа, і було видно міз-ки, що трусилися, мов холодець, чи там желатин. Він ступив ще кілька кроків, вистрелив, а тоді повільно, як перед молитвою, опустився на коліна, заворушив синіми губами, звалився, аж безпритульний пес, пробігаючи мимо, кілька разів

читати