Завантажити

краєвиди.
- Батьківщина, - велемудро зауважив один.
- В обтятих немає Батьківщини, - прорік другий, і з ніздрів йому пішла юха.
А коли він упав мертвою, наймертвішою, що може бути, ломакою, Лана задумливо, як оксфордська дама, прорекла:
- Вічність не завжди мистецтво.
Лана з пагорбу, вся в бронзовому освітленні, чиста і вимита, потоки зелені підпливають під її сап'янові чобітки, уважно і водночас розгублено розглядала пару.
- Ось де справжній колорит, - промовила.
- На них треба не менше вагона віагри, - прошепів помреж, чвиркнувши червоним. І тут розлігся на плаї - дуб дубом, а жінка значуще відкопилила губу.
Так почалася її кар'єра в кіно. Розумна Лана найосновніше второпала швидко: вічність не завжди мистецтво.
Ніхто не вважає себе за психопата. Навіть ваш лікар, психолог чи православний піп із знесеною під Афганом або Чечнею баштою, що кожної ночі ріже ягня в жертву Яхве, а інші конфесії піддає анафемському вогню і вважає нетерпимою єрессю. Годиться й така точка зору. Місця для сміття на Землі вистачить, тільки викидай. Кров просочиться в землю і - диви - ніхто того не побачить. А якщо ви надумали вислухати всю ось цю лободу, то наберіться терпіння або зовсім позатикайте всі діри: я до вас доберуся. Оте невидиме наздоганяє вас - добре. Є прості аксіоми - голод і холод. Вони й допомагають вистояти у вірі.
На чотириста першому кілометрі мій драндулет здох. Повалив з-під капоту дим, як і очікувалося від таратайки, до нутрощів якої не заглядали десять років. Холодний вітер, орава циганських виродків, і всі намагалися бодай-що поцупити, аж я всерйоз подумував про "кімнату жахів" у цій місцині: благо, матеріалу вистачало. Вітер роздував парусом сорочку. Вгорі висів транспарант, що закликав пити води Нафтусі.. Один край його барабанив у металеві двері, що не відчинялися з пори графа Дракули. Я розумію, що голод - екзистенційна штука; у кіно там, в університетських баришень - спарувалися на кладовищі, ось тобі вся екзистенція; а коли ти не жер три дні, тебе просто зносить вітром з усіма тельбухами... Ось чому кайф минає швидко, а паскудство лишається у твоєму нутрі назавжди?!.
Вона була ранньою пташкою, але ніколи так вдосвіта не вставала. Щось тукнуло у вікно, і відразу її уява зайнялася яскравим салютом. У дитинстві вона хотіла бути хлопчиком. Патологія геніальності, - вирішила, ступаючи босоніж по росі. Дійшла до лісопильні, минула сторожку, де... зручно примостився кудлатий пес невиразної породи. Іноді людські очі подібні до собачих, і тут награний її дитячий страх почав переростати в справжній. Гола Лана притьма кинулася назад до оселі, але чиїсь дужі руки вхопили її і потягли. Вона так злякалася, що навіть не кричала.
За чотири кроки від циганського табору, а може, просто села, цих чумазих не розбереш, починалося синє урвище. Сталева тарілка озера. Довгий, як вагон-ресторан, сарай. Самотня шкапа, прив'язна до палюги, скубе зі стріхи солому. Навальний вітер. І нікого. Навіть бухне від захоплення. Я дивився на цю синю прірву і вже бачив готель, чи заповідник різних гуманоїдів, в натурі, я бачив желатинових, головоногих, лускокрилих, що випускають із-під хвостів огонь та сірку. А потім я стану, як Нерон, бляха, і підпалю це скопище содомітів. Так, я реально загорівся цією ідеєю, бо хотілося жерти, спати, злягатися... Хм, і про що думає людина, життя якої котиться згори? Напевно, це іскра надії...

МИТЕЦТВО

Ви не повірите, але одного разу нам довелося жити у велетенських норах, що їх повикурювали, передаю слова старого "би-чари", велетенські щурі, завбільшки з Ваф-лика, а Вафлик, скажу вам, ще та тварюка. Говорили, він минулого року - навпіл самого Віка! Ось куди мене занесло, як Фому Невіруючого, щоб пересвідчився на власні очі.
Не за якоюсь там лахматою кицькою! Хоч... няв-няв-ням... Ви не повірите, але я бачив, як Борик Гнилозуб циркуляркою шпелив ноги своїй Люсьці, щоб не ходила по мужиках. А потім упав на високовольтні дроти - тільки попіл посипався в золоту пшеницю. Не повірите, що мій дід розстрілював Берію? Хоч, хто знає про чужу людину? Тут про себе не второпаєш. Але, точняком, закроїлось щось нечисте, смаленим тхне. Я зайшов до бару, тільки в такий бар пускають Вужа. Вповзаю у їх мізки, коли вони глушать пиво і клянуться в гідрі всесвітнього замаху... Вічно йолопи плодяться, як віслюки на стайні. Зажди хтось унизу. І як ти це знаєш, - тобі краще втопитися в діжці з прокислим пивом; невідомість заворожує. Ніколи нічого не зміниться, якщо сам цим не переболів. Либонь, отакий перший крок до Бога... І рятуйтесь, якщо ви почали думати, на самому початку. Вірите?.. А хто тоді, шановні, буде виставляти гальби пива... Про-ош-ш-шу дуже пана... О, ви подивіться, у нього така гарна матуся, ніжна матуся? П'єро, Мальвіна? Хріна вам москальського... Скоцюблена, горбата постать Вужа тінню проповзає між дубовими столами, пальці, мовби ненароком, лапають недоїдки та недопиті гальби... У довгому светрі, схожий на художника, він малюється чорним тоном біля вікна,

читати