Завантажити

Карл! Та вже все оббігав! Знаєте, зараз я неподалік того скверика, то давайте вже зустрінемося й разом пошукаємо бідолашного. Отаке виходить знайомство… вже вибачте… Так-так, дякую. Буду вчасно!"
Потім ти замкнув двері й сподівався, що ніхто не заважатиме. За кілька хвилин до третьої ти висунувся у вікно й почав спостерігати. Вони прийшли вчасно. Ось ця, справді пухкенька молодичка – це, поза сумнівом, Маргарита. А оцей знервований мужик – Валера. Зараз вони почнуть з'ясовувати нез'ясовне та стулювати докупи те, що стулити неможливо. Хто мав привести Карла й чому не привів? Хто та з ким хотів познайомитись і куди подівся загадковий Сашко? "Нічого, понервуйте трохи, попсихуйте, повимахуйте руками. Дякуйте богу, (себто, виходить – мені!) що живете в цивілізовані часи й не потерпаєте так, як потерпав свого часу бідолашний Авраам – я ж нікого не силую зарізати свою дитину! Хоча, хтозна, може згодом…
Ти віднайшов сенс життя…


аркуш Й

Твій Обіцяний Край обмежувався крихітним, затиснутим між двома адміністративними висотками, сквериком, але яке значення має обсяг володінь? І США, і Князівство Монако є однаковими суверенними державами, і прапор кожної з них однаково несуть на відкритті Олімпійських ігор. Те, що ти володарюєш над Своїм Світом не постійно, а лише час від часу, теж не мало тебе хвилювати. Траплялося, що й іменитіші боги забували про своїх підконтрольних. На хвильку відволікся, а тут бац – і твій народ уже вісімсот років, як у рабстві! Докладай потім зусиль, розсовуй морські води – виводь небораків на свободу… Перш, ніж лягти спати, ти по синівському цьомкнув Марметусеньку в щічку, чого не робив уже досить давно. Вона махнула рукою: "Ой, іди, горобчику, бо розплачусь!"


аркуш К

Тобі був потрібен бінокль. З висоти Чотирнадцятого Поверху чудово видно, але люди внизу мов комашня й годі сподіватися розгледіти обличчя, що вже казати про його вираз. А бог просто зобов'язаний слідкувати за виразом облич нимобраного народу. Як турботлива мама слідкує за обличчям своєї нетямущої дитинки: то залишки їжі з губ витре, то носика… Тож тобі був потрібен бінокль. Але в тебе не було грошей…
Коли ти ходив до школи, Марметусенька давала тобі на пиріжок. Коли ти ходив до інституту – на пиріжок і на стержні до кулькової ручки. Через те ти ніколи не ходив із майбутніми архівістками до кав'ярні. Хоча дуже любив каву – Марметусенька привчила тебе до неї змалку. З огляду на інвалідність громадським транспортом ти користувався безкоштовно – в цьому аспекті Марметусеньці неабияк пощастило. Коли ти приніс першу зарплатню, найрідніша в світі людина природно й невимушено простягнула руку за грошима. І її горобчик слухняно віддав. Тепер Марметусенька давала тобі на обід – вона власноруч зателефонувала до їдальні на шостому поверсі Термітника й поцікавилась цінами. Можна було не обідати й таким чином наскладати необхідну суму, але на це пішло б дуже багато часу. Ти ніколи не ображався на Марметусеньку за гроші. Ба більше – ти ніколи й ні за що на неї не ображався!
Ти ходив доглянутий, вдягнутий і нагодований. Ти уявлення не мав, скільки треба віддати за квартиру та скільки за продукти, що невідь яким робом опиняються в холодильнику. Пів-стіни твоєї кімнат закривав грандіозний постер гурту "Назарет" – Марметусенька знала про твої музичні вподобання й дала гроші на розкіш. Так само, як і на плеєр, що не мав честі належати до останніх поколінь айподів, утім продовжував ревно виконувати свою нелегку службу. Але ти категорично не знав, як обґрунтувати перед Марметусенькою необхідність купівлі бінокля. Та ще й при умові, що той зберігатиметься на роботі. Як не крути, а Марметусенька неминуче запідозрила б за своїм горобчиком хворобливе збочення під назвою вуаєризм, а тобі не хотілося завдавати їй прикрощів.
Скоро один хорунжий (чи бунчужний) із козацької спілки запросив тебе до себе. Кави козаки не шанували, а до чаю ти був байдужий, тож просто посидів трохи між розкішних хоругв, бунчуків, списів та бутафорських пістолів, якими були обчіпляні всі стіни козацького осередку. Головний Отаман либонь поїхав на Січ, тож тобі дозволили зазирнути до його кабінету. Над столом славного провідника вітчизняного козацтва висіла розкішна хоругва з золотою оторочкою, обабіч неї – гетьманська булава та здоровенна, інкрустована коштовним (принаймні воно сяяло) камінням шаблюка. Трохи збоку – покрита вишитим рушником ікона Богородиці.
Коли ти вже сидів у своєму склепі та прів над внутрішніми описами документів, які щойно надійшли, то подумав, що якби пощастило вкрасти й продати ту шаблюку – грошей із лишком вистачило б на потужний бінокль. Ти навіть подумав, що міг би в принципі й провернути крадіжку, але винести зброю з Термітника, пронести шаблю непоміченою повз вахту було неможливо. І ще ти подумав,

читати