Завантажити

Доглядач мотлоху

(архівна справа)



аркуш А

Щоб не цей дзвінок, то Леся не знала би, що й робити. Ні з того, ні з сього Гена заявив, що житлоплоща потрібна йому вільною та незайманою вже до кінця тижня, ну хіба так робиться – та ще й он зима на носі! Поки малий спав, обдзвонювала подружок, нишпорила в "Експрес-об'яві", та там же така дорожнеча! З Геною, господарем себто, домовлялися по божому, майже по приятельському, а тут – на тобі! Юра на роботі – то з ночі, то на ніч, усі домашні замороки на Лесі! Порозклеювала на стовпах і свої папірці: "Молода родина з трьох чоловік терміново й недорого найме однокімнатну квартиру. Порядність гарантуємо. Телефон…" Надій на "циганську пошту" було не вельми, але…
"Добрий день, я за оголошенням. Шукаєте недороге житло?" Діловитий, доволі приємний юначий голос… Має ж і Лесі хоч раз пощастити, чому б не зараз? "Добрий день. Так, хотілося б… – А я дожидався візи, чекав за два тижні, а вийшло – вже за два дні. То це бігаю: і з роботою, і з квитками, те-се… Знаєте, як за кордон збиратися! Ось квартиру хочу в порядні руки здати… На Протасовому Яру, підійде? – Ще й як! А ми порядні, ось побачите! Малий слухняний – ні шпалери вам не помалює, нічого… – Ну, там такі шпалери… – Стосовно ціни… – Та вже сторгуємося! В мене цейтнот, оце навіть не знаю… Давайте завтра біля метро "Республіканський стадіон", зможете? – А чому ж ні – я вдома! – І добренько. Там є така вуличка, називається Прохідна. Орієнтир – дві височенні адміністративні споруди, як вийдете – ліворуч. Між тими спорудами зберігся малесенький скверик. Так – зо п'ять-шість каштанів і дві лавочки. Ото на тих лавочках рівно о дванадцятій. – Добре. Я прийду – мені зручно." Гм, ще б не зручно!
Розхвилювалася, що й забула спитати, як звуть. Та й він не представився, втім швидко передзвонив: "Я ж забув відрекомендуватися! Джентльмен називається, вже вибачте! – Нічого! – Роман. А вас як? – Леся. – Я буду в джинсах і в такій гірчичній вітрівочці. А ви? – В мене буде біла сумочка через плече. – То до зустрічі! – До зустрічі!"
Юра зранку на зміну, щоб малого не тягать нагородила нащадком Василівну – а для чого ще годяться тітоньки-землячки? Під'їхала вчасно, а он, певно, й ті споруди – одна ще нічого, а друга – височенна сіра примара, справжній архітектурний монстр! Правильно, ось і скверик з лавочками, а он і молодик у гірчичній вітрівочці – бадьористо наближається з іншого боку скверика.
– Добрий день, ви Леся? – він говорив несподівано голосно.
– Так. Роман?
– Роман. То…
– То… ходімо?
– Куди? Я б тут хотів глянути.
Він майже кричав і це Лесі не подобалось.
– На що глянути?
– На орден, на що ж іще?
– На який ордер?
– Не ордер, а орден!
– Не розумію… І не кричіть на мене, будь ласка. Ви квартиру покажете?
– Чию квартиру?
Він продовжував кричати. Глухий, чи що? – подумала Леся. – Прикро… Вона підвищила голос у відповідь:
– Свою! Свою квартиру, Романе!
– Нащо вам моя квартира? Де орден? Де "Голубий Макс"?
– Я твій Голубий Макс! – пролунало раптом поряд.
Леся та Роман повернули голови. Біля них стояв чоловічок, строкатість одягу та не приховувана манірність якого виказувала, що слово "голубий" незнайомець вживає в доволі вузькому значенні.
– Тобі чого? – нахмарився Роман.
Гей підступив ближче, скривив хтиву посмішечку:
– Це я, я – твій Голубий Макс, Ромчику! Лесю, що він у вас такий нетямучий?
– Тьху, то він з вами? – спантеличений Роман зиркнув на не менш спантеличену Лесю. – Ну де, показуй уже? – знову повернувся до незнайомця.
– Що показувати? – дещо знітився строкатий.
– Та ж "Голубого Макса" показуй, чорт забирай! – вибухнув Роман. – Він при тобі, чи як?
– Та, хм… завжди при мені! Що, прямо тут показувати?
– Ну а де ж!
– Добре, добре, – гей примирливо підняв руку, тоді заходився спускати штани. – А ти нетерплячий…
Зауваживши, що спинятися незнайомець не збирається, Леся хапнула ротом повітря:
– Він… Він не зі мною… Що тут відбувається взагалі?
– Оце й я хотів… – роздратовано підхопив Роман. – І я хотів спитать, що тут у вас відбувається!
Штани представника сексменшини впали до колін. Молода жінка скрикнула й кинулася навтьоки. Зрозумівши нарешті, що гей – зовсім стороння людина, збуряковілий Роман підступив та смачно заїхав тому кулаком у обличчя. Бідолашний упав, молодик було замахнувся на строкатого ногою, але передумав та подався геть і собі. Перехожі, котрі йшли хідником поза сквериком, із інтересом зиркали на нещасного, що незграбно підводився, деякі не криючись реготали…

читати