Завантажити

родинних обіймах і обоє просльозилися. "Мені потрібне твоє фото, – сказав ти. – Велике, фотопортрет. Хочу повісити його в себе на роботі."
Коли ти вже лежав у ліжку, вона зайшла до твоєї кімнати й погладила тобі руку: "На добраніч, горобчику!" І лагідно усміхнулася. Тебе схвилював її дотик. Тобі здалося, що це не був дотик матері. Не зовсім матері. І не зовсім Марметусеньки. Але тобі було приємно. І трішки – страшно. Засинаючи ти згадав чомусь далекий від сучасних стандартів моральності побут давніх богів… Богам можна все…


аркуш Т

Непомітно прийшла осінь. Крізь відчинену стулку вікна Чотирнадцятого Поверху до архіву раз-по-раз намагався продертися холодний вітер, хоча траплялися й погідні дні. Сусіди по коридору тебе уникали: хорунжі та осавули заклопотано щезали в надрах свого розцяцькованого коша, Родік не з'являвся взагалі, Валечка, а за компанію й Галечка надимали при зустрічі гарненькі губки. Тільки Василівна регулярно з'являлася зі своїм візочком, аби прибрати з крайнього ліворуч, якщо дивитися від дверей, стелажа чергову порцію архівного лайна. Зрідка добре- мало- а то й зовсім незнайомі пожильці Чотирнадцятого та (якщо вірити чуткам) деяких сусідніх Поверхів приносили порції нові. Документи з "операційної" приносила виключно Галечка – прочиняла двері й гнівно жбурляла зав'язані пікантним бантиком теки на полицю правого стелажа. Гарний Марметусеньчин фотопортрет ти повісив над своїм столиком. Якраз посередині між діркопробивачем і чайником. Відтепер у тебе було все, як у людей. Себто – як у богів – бог і богородиця… Хоча накрити Марметусеньку вишитим рушником ти таки посоромився…


аркуш У

Тепер вона часто заходила до твоєї кімнати й гладила твою руку. Тобі було приємно. І вже не страшно. Ти заплющував очі та уявляв її Ісідою, а себе – сином єгипетської богині Гором. Гор дуже любив свою матір. "Ти ще зустрічаєшся з Сонею?" – спитала одного разу Ісіда. "Ні. – Дівчинка пішла з ансамблю!" Іноді вона грайливо куйовдила твоє волосся.
Того вечора вона влетіла в хату мов на крилах. Давно ти не бачив її такою збудженою. І гарною: "Привітай свою Марметусеньку, горобчику. Нарешті сталося – сьогодні підписано наказ, перед тобою – Головний хореограф ансамблю!" Ти привітав її, поцілувавши в щічку. Ти справді був радий за Марметусеньку.
Було влаштовано святкову вечерю. Ви сиділи навпроти одне одного та пили каву з коньяком – на розкішніший банкет у Марметусеньки не вистачило фантазії. Не божа то справа, готувати вечерю, не Ісідина.
Марметусенька розказала тобі свою історію. Вони познайомилися, коли молода танцівниця працювала в ансамблі Київського військового округу – твій батько був солістом. "Від його голосу наші балеринки відчували перший у своєму юному житті оргазм! Коли він звернув на мене свою божественну увагу, я не мала жодних шансів встояти! Потім з'ясувалося, що він жонатий – дружина працювала в якійсь Надзвичайно Важливій Адміністрації. Про це знали всі, розумієш, горобчику – всі, крім мене – молоденької дурненької студенточки! І ніхто не сказав. Ходили, ржали, дивлячись на моє теляче лице… А коли з'явилася Вона, за лаштунками зібрався аншлаг! Моє кохання стояло, наче обисцяне цуценя, а Вона била мене по голові своєю парасолею! Потім вони виїхали десь за кордон. – Ти так і не вийшла заміж за іншого… – Бо в мене з'явився ти, горобчику! Але…" На цьому загадковому "але" ваша довірлива, майже інтимна бесіда закінчилася – Марметусенька не схотіла розвивати думку.
Думку розвинув ти. Пізніше, коли вона вже погладила на ніч твою тремтливу руку. Вона сказала все. І навіть більше. Ти й зараз міг би піти… піти до неї в спальню й стати не лише її сином, а й богом. Як усеосяжний Вішну став повелителем і чоловіком своєї матері Адіті. Хоча доти був карликом. Яка влучна подібність!
Ти уявляв, як заходиш до її загадкової бо забороненої для візитів хлопчика-горобчика кімнати, присідаєш на ліжко, відхиляєш край ковдри… Вона в цнотливій білій сорочці, дивиться на тебе спершу здивовано, тоді – не здивовано, а вже владно нахиляє твоє обличчя до свого, посувається, аби ти ліг поряд. Ти цілуєш її біле, ледь-ледь укрите майже прозорим ластовинням плече. "Мені жарко! – каже вона. – Мені спекотно, горобчику! Зніми, скинь зайве зі своєї Марметусеньки. Скинь та з нікчемного Вамани перетворися на всемогутнього Вішну – Захисника Всесвіту. А я буду твоя Адіті!"
Ти тремтів, ти палав, але знав, що ніколи в житті не наважишся ввійти до її кімнати першим. Ти чекав, щоб вона покликала. І тобі здалося, що вона покликала. Це був ледь чутний шепіт, а може й не було ніякого шепоту… Але ти схопився, босий, у трусах – і навшпиньки підійшов до її дверей. Вони не були зачинені щільно! Марметусенька завжди зачинялася щільно, але сьогодні двері божественної спальні було багатозначно прочинено!

читати