Завантажити

яка намірилася було щезнути, активно вимахував руками, щоб до вбитого не підходили сторонні. Сумнівів не лишалося. За п'ять хвилин біля тіла з'явилася міліція…
Не в силах більше стриміти в вікні, ти сповз у кімнату. Ти ніяк не міг розігнути закляклу спину. І цієї миті до архіву постукали. Ні, тільки не зараз – хто б це не був, він побачить у якому ти стані, неодмінно зв'яже це з убивством, про яке знатиме скоро весь Термітник. Компетентні та відповідні органи з'ясують, що незадовго до смерті вбитий розмовляв із тобою по телефону…
Ти мовчав, але невідомий за дверима певно знав, що архівіст у кімнаті. А може це вже "вони"? Скільки часу потрібно, аби з'ясувати, де знаходиться останній абонент загиблого? Кілька хвилин? "Він у Термітнику, орієнтовно – тринадцятий – п'ятнадцятий поверх! – Інформатор повідомляє, що бачив чоловіка у відчиненому вікні чотирнадцятого, в самому кінці крила! – Він не відчиняє! – Ламайте двері!" Ні, такої ганьби ти не винесеш. Ні. Ні…
– Ні! – вигукнув ти, бо стукіт у двері посилився.
– Він там, він нікуди не виходив! – Це вже була не уява, а цілком виразні голоси з-за дверей.
– Ні, ні, не відчиню – ні! Я не витримаю ганьби, я не витримаю суду! Не стукайте, бо я вистрибну в вікно!
Тривожні голоси, стукіт, умовляння відчинити. Знайомий осавул (чи бунчужний), Августа Чеславівна, Валечка. Навіть Валечка… Вони всі умовляли тебе відчинити. І стукали. І, що гучніше стукали, то більше тобою оволодівав жах… Так, нехай ти нікчема, нехай ти порожнеча, нехай ти хробак. Але що робити з триклятим інстинктом самозбереження?
Ти посунув до дверей важезний стелаж, підпер його іншим… І саме вчасно – вони почали вибивати двері.
– Ні! Ні! Я не винен, я не вбивав, я не винесу! Я…
З усіх сил ти вдержував стелаж плечем, підпирав і кричав, але сили були відверто нерівними. Коли двері остаточно затріщали, ти кинувся до вікна. Зробив те, що мав зробити ще тоді – зразу. Це ж так зручно.
Бунчужний (чи осавул) ухопив тебе за холошу штанів, коли ти протискувався назовні. Ще кілька хвилин ти несамовито борсався, геть відкинувши будь який натяк на інстинкт самозбереження, верещав і благав, аби тебе відпустили. Осавул (чи бунчужий) лаявся, нахвалявся набити морду, але не відпускав. Врешті вони таки втягли тебе в кімнату, неозорих обсягів молодиця в білому халаті брутально садонула в сідницю укол…


аркуш Щ

Тебе кудись вели. Хтось щось говорив. Ти не хотів нікого бачити й затулив обличчя руками. "…вно казали… дивно поводиться… нікого не впускав і… почули крик… викликали… стукали… погрожував, що викинеться… що нам було ро… добре, що хлопці з коза…"
Августа Чеславівна, що турботливо підтримує тебе за лікоть. В іншій руці Всевладної Повелительки Чотирнадцятого Поверху – твій ціпок. Ліфт. Перший поверх. Двері з табличкою "медпункт" за коміркою вахтерів. А ти й не помічав якось… Обважнілі повіки. "…викликала, викликала його матір. Та сказала. що зараз приїде." Марметусеньку? Навіщо?
– Чуєте? Зараз приїде ваша мама. Ось, я зібрала вам речі, бо там же не замикається… Тут і телефон і комп'ютер, і бінокль якийсь… це ваш бінокль? Побудете з тиждень удома, підлікуєтесь… а ми тим часом визначимося, що з вами робити!
"Ви? За тиждень? Та вже третій десяток літ пішов, як я сам визначитись не можу!"
– Хочу в туалет…
Неозора в білому халаті застережливо зводить руку та Августа Чеславівна – зразок гуманності:
– Чого, хай – йому ж укололи заспокійливе…
Але медсестра, либонь, бачила в своєму медсестринському житті різне – щільно супроводжує тебе до дверей вбиральні, жодних сумнівів, що залишиться під ними непоборним стражем. Та це дрібня – головне, що вони дозволили тобі взяти з собою ціпок.
Вікно в туалеті точнісінько таке ж, як і "твоє" – нагорі, тільки й різниці, що засклене сліпою шибкою. Легенько відчиняєш і вистрибуєш надвір, перший поверх – не чотирнадцятий. У медпункті ти не зможеш проігнорувати Марметусеньку. Можливо ти навіть зустрінешся з нею поглядом. Що завгодно, тільки не це. Аби не зустрічатися поглядом із Марметусенькою ти б із чотирнадцятого поверху вистрибнув. Не треба їй бачити тебе такого. Хоч би тому, що нікчемним вона бачила тебе мільйон тисяч разів. Ти хотів, ти прагнув, аби Марметусенька побачила тебе іншим, але… але вона не схотіла. Сама. Не хоче, то й не треба…
Поки підозріливий страж у білому халаті не оговтався, ти мусив відійти від Термітника якнайдалі. Але куди? В цілому світі була лише одна людина, готова без питань відчинити для тебе двері…


аркуш Ь

– Привіт! Пусти мене погрітися, будь ласка, бо я дуже змерз!
Тебе справді трясло, напевно такою була побічна дія заспокійливого.
Вона гріла тебе гарячим чаєм (не кавою!), а ти сидів і

читати