Завантажити

сомнамбулічного стану. – Що, про Філа не чув? Але ж ти не живеш у общазі!"
Вдома ти гарячково заходився нишпорити в Марметусеньчиній аптечці, яка вільно могла дати фору деяким міським. Це тебе й врятувало – поки ти вичитував інструкції, добираючи найдієвіше снодійне, прийшла Марметусенька, ти розплакався й кинувся їй на шию. Вислухавши історію, Марметусенька дійшла дивного та неочікуваного за даної обставини висновку. "Ця дівчина тобі не пара, – сказала вона про Таню, – на голову сяде. Не переймайся, горобчику – я знайду тобі подругу!"
Побічним наслідком того вікопомного вечора стало те, що ти категорично припинив читати суціль брехливі, як з'ясувалося, книжки. Окрім навчальних, зрозуміло…


аркуш Є

Що б ти не робив, головне – відпрацювати технологію. Тоді виточуй собі болти, вирощуй зернобобові, або здійснюй чергові експерименти зі своїми богообраними. Природно, з єдиною благородною метою – примноження божої (себто власної) слави. Технологію було відпрацьовано, емоції було вбито, адже бог і емоції – речі несполучні категорично.
"Добрий день, я за оголошенням. Шукаєте недороге житло? – Так, хотілося б". На початку в тебе ще не було ноутбука й ти звик у першу чергу брати до уваги папірці, якими були обліплені стовпи та зупинки.
"Вітаю! Це Роман? – Роман. – Цікавитесь нагородами? – Ордени, медалі, хрести… – Маю оригінальну річ – німецький орден "Голубий Макс". – На таке б глянув. – Добре. Давайте завтра, о дванадцятій, підійде? – Цілком. – Неподалік від метро "Республіканський стадіон" є вулиця Прохідна – між двома височенними адміністративними спорудами. Там ще зберігся невеличкий скверик, і лавочки є, ото давайте там. – Добре, о дванадцятій буду, пізнаєте мене по джинсах та гірчичного кольору вітрівочці. – Окей, а мене – по синьому наплічнику!"
"Ало, я ж забув відрекомендуватися! Джентльмен називається, вже вибачте! – Нічого! – Роман. А вас як? – Леся. – Я буду в джинсах і в такій гірчичній вітрівочці. А ви? – В мене буде біла сумочка через плече. – То до зустрічі? – До зустрічі!"
"Привіт! Славо? – Салют, а ти хто? – Заходив на твій блог – клас! Давай збіжимося, погуторимо. Мій партнер гайнув у Туреччину, скучаю… – Хм, та я й не знаю тебе… – Звуть Роман. Кажу ж – познайомимося… – Ну давай… – Завтра неподалік від метро "Республіканський стадіон". Там є такий скверик між двома висотками, підходь на дванадцяту. Я буду в джинсах і гірчичній вітрівочці. Якщо прийду не сам – не лякайся. Ми з сеструхою валандаємось – Леською. Вона лесбі. – Окей, Романчику. Мені твій голос подобається! – І мені твій подобається, Голубий Максе! – Як? – Голубий Макс! – так я називаю своїх солодавеньких! – Ха!"
"Романе? Це я дзвонив стосовно ордена. На жаль прийти не зможу, пришлю свою дівчину – Лесю. Мене до речі Славою кличуть – забув представитись. Леся при ділах, розмовляйте з нею наче зі мною. Тільки голосно розмовляйте – бідолашна недочуває, а слуховий апарат носити соромиться. Через плече в неї буде біла сумочка. – Добре, зрозумів: Леся. Біла сумочка. Недочуває."
Все. Сарану було наслано, нільські води отруєно, достатню кількість жаб та гнояків забезпечено. Залишалося сидіти й насолоджуватися виставою. Звична божа рутина. Хто не вірить – нехай перечитає Біблію.


аркуш Ж

Виконання Марметусенькою своєї обіцянки складалося з двох, антагоністичних за природою етапів. Спершу вона дійшла думки, що дівчини, а згодом – і вірної супутниці життя, яка забезпечила б її синочку належне піклування, просто не існує. Досить скоро, логічно опершись на попередню аксіому, заявила, що припиняє пошуки. На цій фазі твоя самотність Марметусеньку зовсім не бентежила, її обґрунтування видавалося просто залізобетонним: "Я ж сама – й нічого!" Згодом, певно вгадуючи в твоїх очах бажання знову кинутись до суперукомплектованої аптечки, викладала попередню сентенцію трохи розлогіше: "Ти не знаєш життя, а я знаю. Повір: хворобливий потяг до окільцьовування викликаний лише стадним відчуттям, яке в свою чергу спровоковане відчуттям незахищеності. Але тобі пощастило – ти в мене захищений! А я в тебе, правда?" Було ще одне. Ще одне, зовсім не стадне, відчуття малося в очевидній наявності, але Марметусенька згадувала про нього лише, коли в ансамблі відзначалося щасливе завершення гастролей – з цієї оказії традиційно влаштовували галасливий фуршет. Марметусенька приходила тоді збуджена та розрум'янена, сварилася на тебе пальчиком, а ти, знаючи вже, про що йтиметься, буряковів: "А стосовно різних фізіологічних потреб, то зачинишся собі в ванній… Обіцяю не підслуховувати!" Як вона вдовольняла свої фізіологічні потреби, ти так ніколи й не дізнався. Точніше, до певного часу ти був переконаний, що ніяких фізіологічних потреб означеного характеру Марметусенька не відчуває в принципі.

читати