Завантажити

надвоє розсікає лоб, наближаються іще дві, тільки не так, як в більшості людей — навскіс до брів, а навскіс до перенісся, неповно охоплюючи лінії брів.
— Не турбуйся, Пантелій із самого пекла вирветься, — втішає його Дмитро.
— На війні, як на війні — все може бути.
— Одна прикмета, що скрізь по дорогах нишпорять фашисти та поліцаї, говорить: утекли хлопці, — наполегливо запевняє Дмитро. Він упевнений, що з Пантелієм нічого лихого не трапиться — обмане ворогів.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелітають жовни, їхні співучі переливчасті флейти ллють над озером мелодійні струмки, і тому тривожніше стає на серці, коли несподівано короткими окриками затужить сумовита чайка.
— От як ти розрубав би це подвійне кільце? — продовжує Григорій незакінчену розмову.
Дмитро лягає біля озера, палицею малює на піску два кола, що стиснули загін, з'єднує їх ходами сполучення, посередині паличками позначає партизанські гармати.
— Я наказав би артилерії бити по передній лінії, а піхотинцям під захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин і зриваються на ноги.
— Пантелій їде! — впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здіймає з шиї автомата і поволі прямує на зростаючий рокіт.
Незабаром біля табору затихають машини, лунають радісні голоси, а потім усе відбувається так швидко, що довго не міг зрозуміти: сниться чи не сниться. Тільки знав, що все почалося з несподіваного оклику:
— Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дістав, але дістав вашу рідню, — незвичним голосом говорить Пантелій, і обличчя його теж незвично сумовите і стомлене. І раптом Дмитро побачив Югину, Андрія, Ольгу.
— Таточку! — скрикнула дівчинка і метнулась до нього.
— Дмитре! — зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обійми і, накульгуючи, пішов назустріч дочці. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти — нога сильно віддала назад і вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однією рукою за стовбур, він другою підхопив дочку і, цілуючи її, з здивованням помітив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дівчиною.
«Тільки ніс горицвітівський, з горбинкою», — ласкаво випустив дівчинку на землю і почав цілуватися з Югиною, Андрієм, Туром. Григорій Шевчик хотів непомітно піти до табору, але Дмитро зупинив його.
— Югино, діти! Григорій Вікторович врятував мені і моїм партизанам життя.
На мить у ваганні зупинилась Югина, глянула на Дмитра і рішуче підійшла до Григорія, поцілувала його. Григорій приголубив Андрія і Ольгу і, несподівано швидко повернувшись, пішов до табору.
— Сім'ю свою згадав, — тихо промовив Дмитро. І якось незручно стало за своє щастя, начеб він спричинив яке горе Шевчику.
Притишені, обважнілі од радості, переживань і дум, посідали на високій траві, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слів і почуттів.
Увечері домовились, що Григорій приведе у з'єднання свій загін, і другого дня Горицвіт вирушив до старого гнізда.
Світ, величний і радісний, оповивав Дмитра, -хай на коротку годину, своїми добрими і цілющими крилами, і тому ще більше хотілося жити, боротися за своє і людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому і він повинен берегти її до останнього свого подиху.
«З тобою і ми будемо щасливі», — звертався в думах до свого привілля, оглядаючи його люблячим оком. І передчуття радості, надії, добра, що наближається до рідного Поділля, не покидало під час всієї дороги.
Пізно увечері під'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, і враз на прогалині блиснули вогні, пролунали гарматні постріли — раз, удруге і втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували із машин.
— Дмитре Тимофійовичу! Добрий вечір! — з темені вибіг Степан Синиця і захоплено промовив до командира загону. — Із празником вас!
— З яким?
— Наші війська оволоділи Харковом. Наказ товариша Сталіна чули! В честь взяття Харкова даємо свій партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи більше гармат. На те вона й Москва!
— Спасибі, Степане, що порадував! — потиснув руку парубчакові.
— То Червоній Армії спасибі! Вона ще нас не так порадуєі Ого! Будьте певні!
— Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрічати визволителів?
— Думаю, товаришу командире. Все життя мрію командиром стати.
— Життя ж у тебе скільки! — беззвучно засміявся.
— Як не є — шістнадцять років! Це щось значить! До Дмитра уже підходили Созінов, Гоглідзе, Гаценко, Ольга Вікторівна й інші партизани.
— Тату, — Андрій твердо одвів батька вбік, — ви обіцяли, що після прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово...
— Приймаю. Нічого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько... На, сину, батьківську зброю і навчися нею так володіти, щоб кожним набоєм

читати