Завантажити

виплітається за веслом озоряна вода, зітхають береги. Неясним чорним склепінням повис над річкою міст. І не те, що весло, а навіть дихання стримує дівчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотів поїзд, сипнувши угору сніп іскор, партизани неймовірно швидким ривком просковзнули бистрінь і причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.
Олекса і Соломія виходять у плавні і лягають на сирій землі, охороняючи підривників.
На мосту гупають кроки вартових. Біля биків сильніше плюскотить вода. Знову падає зоря, і в зеленкуватому відблиску вирізьблюється напружене обличчя Пантелія; партизан саме приладнує тонкі мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.
— Готово, Ніно, — весело і схвильовано шепче Пантелій. — Бери віжки в руки і прав своє щастя на погибель фашисту.
Дівчина бере дві мотузки, приладнані до обшивок, пропускає поперед себе Пантелія і, правлячи, пускає човен за течією. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дівчина тепер не почуває ні холоду, ні дрожі. Рішучість, напруга і навіть якийсь острах керують нею. Найбільше боїться, що, може, не зуміє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
— Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється біля хлопця, і човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарешті, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночі перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
— Зупинився! — тихо шепоче Пантелієві.
— Присідай і відкривай рота, щоб не так оглушило, — як грім, лунає шепіт.
Присідати треба прямо в студену воду, і вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Іще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно відхилився назад Пантелій. І полум'я з чорними плямами посередині викинуло до самого неба червоні язики. В страшенному вибухові задвигтіла земля, загримотів довгий обвал, заскреготіло залізо, і сизий стовп, поширюючись, піднімався і застеляв долину. Хвиля різко вдарила в береги, обізвалася криками темінь, а потім ліворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затріщав очерет, і Пантелій сердито зашипів на дівчину.
— Лежи і не підводь голови! Чуєш мені?!
Підпливаючи водою, притиснулася до зілля. Тепер холод охоплює все тіло, пробігає од ніг до голови. Дубіють руки, туго натягується шкіра на лобі.
Кілька підрізаних стеблин падають біля неї, і кулі з протягом шерехтять і попискують в болотистому надбережжі. Берегами, перегукуючись та стріляючи, іде невидима їм варта. Луна посилює їхні голоси, а в темряві, десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже із сходу перейшли на захід Стожари, високо піднялися Косарі, до самої землі спустив чумацьку війю Великий Віз, а стрілянина не вщухала.
— Коли дотримають нас до ранку — пропали, — клацаючи зубами, промовив Пантелій.
Вона нічого не відповіла, бо вже навіть не ворушилися холодні, нечутливі уста, а всередині почав палити жар.
«Хоч би не захворіти». Байдуже стало до пострілів, вони здавались не такими страшними, як ця студена купіль, від якої набрякло і закам'яніло все тіло, кололо у вухах і мозку.
— Підемо, Пантелію, — промовила хрипко, не пізнаючи свого голосу.
— Куди? Я по смерть іще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дівчино, до підривницького хліба...
Вдосвіта притихли береги і води. Як тяжко розминається задубіле колюче тіло. Здається, переломлюються негнучкі ноги, але чіпка упертість перемагає усі болі. Вони виповзають на сухе і уже на світанку йдуть в ліс. Викручуючи сорочку, Пантелій поглянув на Ніну і не пізнав її обличчя: воно пашіло жаром, зрідка несподівано швидко біліло і знову наливалось рум'янцем.
— Еге, як тебе розібрало! Розітрись добре, — вийняв із кишені плескату пляшечку зі спиртом, а сам пішов у лісову гущину.
Пізнім вечором на запасній лодці перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горіла, а земля перед нею коливалась і розходилась кругами. В голові іще й досі гуркотів отой нічний вибух. Туманилось в очах і, неначе крізь сон, почула знайомий схвильований голос:
— Пантелію, Ніно, це ви?
— Та неначе ми... І ще голос:
— Прийшли! Ніно, що з тобою? — нахиляється над нею Созінов.
— Нічого, Михаиле, — уперше називає його по імені, і все, усе кудись віддаляється від неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радісно примружується, несподівано зустрічає погляд Михайла і червоніє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що — не пригадує.
— Як тобі? Покращало?
І дивно, навіть смішно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.
— Усе гаразд, — підводиться дівчина. Якимсь незвично стужавілим, твердим стало її тіло, і в голові перегойдувався біль. Але то лише на хвильку.
— Ніно, ти не знаєш; як я переболів за тобою. Коли б ти знала... — бере її за руку.
І вона тепер пригадує: назвала його вголос по імені і

читати