Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

розіб'ють, кому служитимеш?
— Хто заплатить. Хто більше дасть. Хто гріхи наші прикриє. А такі знайдуться, ласі до чужої душі і шиї, — сказав загадково.
— А ти більш толково не можеш говорити?
— Розумним давно все ясно. У Черчілля і іже з ним до червоних не дружба, а ніж за пазухою. — Витер пальці об штани і важкий, обрезклий, поволі пішов у світлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сім'єю і пішов у ліси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечі з села. Полагодив у кузні обидва вови — зима стояла безсніжна, підкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайників подіставав паперові гроші та золото. В управі мало сидів, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
— Відправляйте в районну поліцію.
Знав, що посилає на вірну смерть і злісно кривився:
— Не тільки ж мені одному страждати.
Чуття зненависті до всього живого переходило межі здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла із міста і ще не встигла взятися на облік.
— Ти чого прийшла сюди? Від вербовки втекла?
— Ні. Матір провідати. Захворіли вони, — відповіла молодиця, запнута стареньким білим платком.
— А чому на облік не взялася?
— Вчора пізно було.
— Ага... Покажи документи. — Довго розглядав папірці. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чіпко трималось його спустошеного тіла. І та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старості, оволодіває ним. Він навіть не може спокійно бачити голубі, з вогким блиском очі, червоні непожмаковані уста, рожевий просвіт невеликого прямого носа.
«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душі сміється з мене. Коли ж прийдуть червоні, першою тикне пальцем на старосту».
— Порядку й досі не знаєш? Не навчили?
— Дядьку, відпустіть. Хіба ж у вас нема дітей?
— Помовч мені. Розумна яка... Піди узнай, чи мати її хвора, — пошепки говорить до поліцая.
Служака згодом повертається і ще з порога повідомляє:
— Лежить стара, простудилася.
«Прикидається, обоє, видать, хитрують», — недобрими очима дивиться на молодицю.
— Що робити із нею?
— А ти як думаєш?
— Дати з пару лящів та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.
— А що, вона й досі не знає? В районну поліцію відправити. Хай там розбираються.
І виходить із управи, щоб не чути голосіння і сліз.
 
* * *
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигрові пітони, гарматами і забрудненим, обдертим військом.
— Відступає фашист! — радісними ластівками розкрилювались звістки, одна одної надійніша.
— Відступає, — тоскно водянистими очима дивиться на безлад і товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнім стовпом він стає на обочині, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало відривати від неї обважнілі, забризкані болотом ноги і. не знати для чого плентатися в управу або на хутір. Він би тепер навіть Горпину відправив в тюрму, бо й вона відчуває, радіє, що повернеться те, чого він найбільше боявся.
Неждано-негадано до його дому під'їхала машина. І він зразу ж пізнав, що біля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустріч була радісна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зі своєї руки вогкої Варчукової, а очі його розтікались своїм мінливим мерехтінням.
«Погані діла, коли вже фашистський офіцер так здоровкається», — зробив відповідний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати із села. Шенкель, поволі жуючи курятину, задумавсь, а потім схвально закивав головою:
— Гут, гут... треба їхати.
Чокнулись і мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став іще балакучішим і, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
— Ти хороший хазяїн. Я їду додому, і ти їдь зі мною.
У мене будеш жити, господарювати.
— Це добре, — посвітлішав Варчук. — Тільки як я кіньми поспію за машиною?
— Як? — задумався на хвильку, зупинився біг мінливих краплин, очі стали жорстокими і жовтими. Потім витягнув із бокової кишені блокнота і швидко написав адресу.
— Спасибі, — вклоняючись, щиро дякує і заховує папірець у бумажник.
Після третіх півнів, щоб ніхто не бачив, Варчук, нагрузивши дві підводи добра, виїхав за ворота. Недовірливо і похапцем попрощався із жінкою, що навідріз відмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всі сторони і важкою ходою пішов за першим возом.
Чвакало під ногами болото. Непроглядний туман окутав поля і ліси, в обличчя сікла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвітську бекешу, поволі місив грязюку і, неначе злодій, оглядався по боках — боязко було стріти когось із односельчан.
Коли колеса загуркотіли по шосе, острах іще більше вчепився в його згорблене тіло, неначеб той гуркіт міг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтів, коли на шляху окреслилась темна



Партнери