Завантажити

розіб'ють, кому служитимеш?
— Хто заплатить. Хто більше дасть. Хто гріхи наші прикриє. А такі знайдуться, ласі до чужої душі і шиї, — сказав загадково.
— А ти більш толково не можеш говорити?
— Розумним давно все ясно. У Черчілля і іже з ним до червоних не дружба, а ніж за пазухою. — Витер пальці об штани і важкий, обрезклий, поволі пішов у світлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сім'єю і пішов у ліси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечі з села. Полагодив у кузні обидва вови — зима стояла безсніжна, підкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайників подіставав паперові гроші та золото. В управі мало сидів, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
— Відправляйте в районну поліцію.
Знав, що посилає на вірну смерть і злісно кривився:
— Не тільки ж мені одному страждати.
Чуття зненависті до всього живого переходило межі здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла із міста і ще не встигла взятися на облік.
— Ти чого прийшла сюди? Від вербовки втекла?
— Ні. Матір провідати. Захворіли вони, — відповіла молодиця, запнута стареньким білим платком.
— А чому на облік не взялася?
— Вчора пізно було.
— Ага... Покажи документи. — Довго розглядав папірці. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чіпко трималось його спустошеного тіла. І та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старості, оволодіває ним. Він навіть не може спокійно бачити голубі, з вогким блиском очі, червоні непожмаковані уста, рожевий просвіт невеликого прямого носа.
«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душі сміється з мене. Коли ж прийдуть червоні, першою тикне пальцем на старосту».
— Порядку й досі не знаєш? Не навчили?
— Дядьку, відпустіть. Хіба ж у вас нема дітей?
— Помовч мені. Розумна яка... Піди узнай, чи мати її хвора, — пошепки говорить до поліцая.
Служака згодом повертається і ще з порога повідомляє:
— Лежить стара, простудилася.
«Прикидається, обоє, видать, хитрують», — недобрими очима дивиться на молодицю.
— Що робити із нею?
— А ти як думаєш?
— Дати з пару лящів та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.
— А що, вона й досі не знає? В районну поліцію відправити. Хай там розбираються.
І виходить із управи, щоб не чути голосіння і сліз.
 
* * *
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигрові пітони, гарматами і забрудненим, обдертим військом.
— Відступає фашист! — радісними ластівками розкрилювались звістки, одна одної надійніша.
— Відступає, — тоскно водянистими очима дивиться на безлад і товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнім стовпом він стає на обочині, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало відривати від неї обважнілі, забризкані болотом ноги і. не знати для чого плентатися в управу або на хутір. Він би тепер навіть Горпину відправив в тюрму, бо й вона відчуває, радіє, що повернеться те, чого він найбільше боявся.
Неждано-негадано до його дому під'їхала машина. І він зразу ж пізнав, що біля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустріч була радісна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зі своєї руки вогкої Варчукової, а очі його розтікались своїм мінливим мерехтінням.
«Погані діла, коли вже фашистський офіцер так здоровкається», — зробив відповідний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати із села. Шенкель, поволі жуючи курятину, задумавсь, а потім схвально закивав головою:
— Гут, гут... треба їхати.
Чокнулись і мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став іще балакучішим і, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
— Ти хороший хазяїн. Я їду додому, і ти їдь зі мною.
У мене будеш жити, господарювати.
— Це добре, — посвітлішав Варчук. — Тільки як я кіньми поспію за машиною?
— Як? — задумався на хвильку, зупинився біг мінливих краплин, очі стали жорстокими і жовтими. Потім витягнув із бокової кишені блокнота і швидко написав адресу.
— Спасибі, — вклоняючись, щиро дякує і заховує папірець у бумажник.
Після третіх півнів, щоб ніхто не бачив, Варчук, нагрузивши дві підводи добра, виїхав за ворота. Недовірливо і похапцем попрощався із жінкою, що навідріз відмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всі сторони і важкою ходою пішов за першим возом.
Чвакало під ногами болото. Непроглядний туман окутав поля і ліси, в обличчя сікла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвітську бекешу, поволі місив грязюку і, неначе злодій, оглядався по боках — боязко було стріти когось із односельчан.
Коли колеса загуркотіли по шосе, острах іще більше вчепився в його згорблене тіло, неначеб той гуркіт міг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтів, коли на шляху окреслилась темна

читати