Завантажити

радісний сором заливає її бліде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледілись, як вийшли аж до лісового озера.
— Ніно, люблю тебе...
І вона, забуваючи увесь тягар та біль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась і зразу ж злякано відхилилась од нього: біля дубів загомоніли голоси.
— Олексо, що тобі для повного щастя треба?
— На сьогоднішній день чи після війни? — широко звучить завзятий голос Слюсаря.
— Візьмемо хоча б сьогоднішній день.
— Тоді костюм водолаза ощасливить мене.
— Костюм водолаза? — розчаровано тягне спантеличений партизан. — Навіщо він тобі?
— Мости над ріками взривати.
— Ех, коли б я був доброю феєю...
— Тоді б я в спідниці ходив, — закінчує Слюсар. І розгонистий молодий сміх котиться лісом.
 
XL
Тепер не пізнати Сафрона Варчука: постарів, двома пожмаканими капшуками обвисла шкіра на щоках, зігнувся; хода стала розхитаною, а чорні очі почали підпливати каламутною водою. Іще восени грозився людям, стоячи на помості:
— Ми відступаємо тільки до Дніпра. Ні одна більшовицька нога не стане на правий берег.
І ось уже Червона Армія могутньо постукала у брами Поділля. Сафрон іще владно гримав на людей, які де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнішня видимість влади. Злий і спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток і зразу ж нападався на жінку:
— Якого дідька до світла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вікно стрельнула? Ти із кожним днем дурнієш, як пеньок трухлявий. — Мовчки вечеряв і потім, крекчучи, забирався на піч — все-таки безпечніше.
В дивно спустілій голові тепер міцно гніздився чіпкий страх і перед теперішнім, і перед майбутнім.
Туманної передвесінньої ночі хтось постукав у вікно, і Сафрон затремтів із голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, і тільки тоді почала стихати дрож, коли пальці охолодила криця парабелума. Хотів стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
— Мамо, відчиніть.
У хату, важко дихаючи, увалився Карпо і зразу ж втомлено осів на ослін.
Коли Горпина засвітила лампу, Карпо, мов сова, примружив очі й одвернувся від світла.
— Не ждали гостя? — промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий піт.
— Здоров, здоров, синку, — не взуваючись, Сафрон підійшов до Карпа, охопив руками його шорстку і пітну шию, схлипнув. — Звідки ж ти?
— Із лісів, — скривився і махнув рукою.
— Що, тут гуляєш зі своїми?
— Нагулявся. Ледве од смерті утік. Розбили нас.
— Червоні? — вчепився в обм'якле тіло переляк, і очі стали зовсім круглими, коли майнула думка, що червоні війська прорвалися в тил.
— Ні, партизани.
— А, партизани, — трохи полегшало.
— І найголовніше, — продовжував Карпо, — розгромив нас Григорій Шевчик та Дмитро Горицвіт. За мною гналися до самої Дубини.
— Дмитро Горицвіт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.
— Боїтесь?
— Боюсь.
У вицвілих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмішку.
— Тікати, батьку, треба вам.
— Куди?
— Звісно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.
— А може іще поправляться діла? — з тривогою і прихованою надією подивився на Карпа.
— Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, — і, стишуючи голос, немовби його хто міг почути, додав: — Мені трохи золота приготуйте. Тільки не скупіться, як ви умієте, бо вже більше, певне, не прийдеться просити у вас.
— Куда ж ти думаєш?
— Знов у банду. Мені одна дорога лежить... Коли ж буде діло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.
— Які?
— Усякі. А вам утікати треба. Інакше, тату, на шворку підіймуть або розстріляють.
— Спасибі, утішив на старість.
— Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на світі, а ви навчали мене. Та що говорити про це — не пособить.
Злі самі на себе, на свою землю, на увесь світ, мовчки посідали за стіл. Тяжко і довго їли, пили, неначе хотіли наїстись і напитись на все життя.
Як у тумані, сиділи біля Карпа Олена, Данилко. І не вірилось, що то було так, а не інакше: здавалось — все розтане, зникне, як марево, і кудись подасться у безвість. Напівмертві, поводянілі очі батька ще більше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвіяти лихі, надокучливі думи, проте заглянути в майбутнє побоявся — нічого там не лежало для нього.
— Так, виходить, їхати? — важніючи, нахилився до нього Сафрон.
— Їхати.
— Може разом?
— Поки не можна. Маю завдання оточених німців вивести із лісів. Це до них пробивались.
— Уже з німцями знову заодно?
— Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
— Чого тобі туди пертися?
— Одному богу, правда, рогатому, служу.
— Ну, а коли німців

читати