Завантажити

говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'яті матері. Навіть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тільки очі зразу ж потьмарились, видаючи усі почуття.
— Як, Ніно, влаштувалася? — запитав, сідаючи на кругляк.
— Умовила Соломію, що будемо разом у підривній групі. З здивованням помітив незвичну твердість у співучому голосі Созінову не хотілося б, щоб його кохана стала підривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а зміцнило її. Тому став ближчий і зрозуміліший новий вираз в її сумовитих великих очах.
— Добре. Нехай щастить тобі на новій дорозі, — вийшов із землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарніла, змучена дівчина.
«Уляжеться горе — і молодість візьме своє. Тільки твердість погляду залишиться довіку», — наперед угадував, якою буде Ніна після того, як зарубцюється душевна рана.
 
XXXV
Дмитро прокидається від холоду і болючого безупинного стукоту в голові, начеб там невидимі ковалі гупають важкими молотами. Хоче підвестися, але тіло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим і болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубів, десь позаду ковзнувся промінь — посвітліла зелень і заграли роси. Раптом, затемняючи світло, нахиляється осміхнене бліде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розуміє, що він нічого не чує. Переборюючи нестихаючий біль, він ворухнув головою, однак — жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що він онімів і оглух, так приголомшує його, що він на мить заплющує очі, а потім всім тілом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути із себе страшне заціпеніння. Підвівся навколішки, але невідома сила кинула його на землю. І знову підвівся, і знову упав.
Недосяжне небо сліпить його очі, вони наливаються дикою впертістю і злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, і він, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже ніщо не може втихомирити непокірної вдачі. Страшним ривком виривається із обіймів Слюсаря і, почуваючи, як розповзається обважніле болюче тіло, тріщать і ломляться кості, підводиться прямо назустріч сонцеві і летить у чорну і холодну безвість.
Прийшовши до пам'яті, бачить підстаркувате добре лице з клинцюватою напіврудою, напівсивою борідкою.
«Лікар», — догадується і впивається очима в папірець. Великими літерами на ньому старанно виведено:
«Товаришу Горицвіт, не хвилюйтеся. У вас повітряна контузія і поранено ногу. Говорити і чути будете. Побільше спокою. Бережіть себе. Лікар Булгаков».
І враз це просте, з типово російськими рисами лице стає незмірно прекрасним і дорогим. Одними очима він дякує лікареві, і тепла повінь, що заливає Дмитра, зменшує болі і стукіт в голові.
«А може тільки заспокоює мене?» — майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолі, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лікаря зразу помітило зміну виразу, добре примружилось у м'якій сітчатці припухлих зморщок. І знову рука простягнула папірця:
«Усе буде добре. Чуєте ви, ведмідь упертий».
І ці слова викликають щось подібне до усмішки на вимученому, зведеному судорогою обличчі Дмитра.
Через кілька днів, лежачи на освітленій сонцем галявині, він побачив, як із лісу вийшов невисокий стрункий партизан і зупинився недалеко від лікаря. Щось було знайоме і в ході, і в рисах обличчя.
«Невже це Шевчик?» — раптовий здогад осінив Дмитра, і він напружує зір, щоб краще розглянути міцно підібрану постать. «Еге ж, це він».
Але як змінився Григорій! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалі очі обвелися темними смугами, виразні зморшки окреслили невеликий рот.
«Немало, Григорію, ти горя хильнув», — із жалем подумав, не спускаючи подобрілих очей з його зосередженого і сміливого обличчя. Пригадав смерть Софії та дітей, згадав і свою сім'ю і важко зітхнув.
Григорій зрозумів, що робиться на душі у Дмитра, і підійшов до нього, опустився на коліна, обережно міцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки.
Лікар знову подав папірець, і Дмитро кілька разів прочитав: «Він врятував і вас, і ваших друзів».
Погляди Григорія і Дмитра зустрілися. І це була зустріч не давно минулої молодості, а важких загартованих років, років найтяжчих випробувань, що спопелили усю дріб'язковість душі, поглибили чуття, навчили серце незмірно любити свою землю і людей. Вони обоє не змогли б розповісти про свої чуття, але допитливому окові про них говорили і їхні безмовні погляди, і ледве помітне здригання уст, і той добрий спокій, що розм'якшував обличчя Григорію і зменшував біль Дмитрові.
Отак вони знову стали друзями.
Через два тижні Дмитро поволі, заїкаючись, почав говорити, а потім відклало праве вухо, і з якою жадібністю і болем він слухав розповіді Пантелія Жолудя, що також був контужений, але

читати