Завантажити

зразу пожвавішала дівчинка.
— Аякже! І хлібом, і медом. А це б і картопельки попоїсти — теж добре. Пішли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно і легше буде, — допоміг підвестися сестрі і, притримуючи її, тихо пішов по траві.
Далекі зорі схилялися вінками над лісом, виринали в прорізах віт і огрівали дітей своїм надійним добрим сяйвом...
Пізнього ранку вони дійшли до пасіки Марка Григоровича, і Андрій не пізнав затишного лісового кутка. Замість хати поміж обпаленими деревами стояла чорна потріскана піч, кругом валялися розбиті, потрощені вулики, в яких тепер на знівеченій вощині господарювали мухи та комашня. Прямо на землі співучими рухливими купинами клубилися гарячі бджоли, передзвонювали дерева, а один рій уже порядкував у чорному комині спаленої хати.
— От тобі і поїли меду, — опустилась Ольга на землю.
Андрій обійшов усе лісове подвір'я, але ніде й сліду чоловічого не знайшов.
«Успів утекти Марко Григорович. Зрости в лісах — і не зуміти заховатись од ворога», — війнула утішна думка.
— Підемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. І зерном можна підкріпитись.
Аж увечері дійшли до села. І приторно солодким трупним духом повіяло на дітей. Страшна руїна розкинулась перед ними.
Кілька хат, неначе свіжі домовини на кладовищі, підіймались над безкраїми чорними просторами. Подвір'я і вулиці були засипані попелом, вугіллям, білим сніжком пуху. Обгоріле дерево і цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повідставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Іноді на краях садків одна половина дерева чорніла як вугіль, а на другій колихалось зело і поміж листом несміливо виглядала невелика грушка або молоде, все в білому пушку, яблуко.
І ніде ні тіні людської.
Згоріла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвіттям, зеленіла молодим листом, осипаним попелом і сажею.
Заржавілою лопатою Андрій одкопав під яблунею кадіб, і вони повечеряли вогкою пшеницею, а потім пішли до баби Марійки.
— Дітки, чиї ви? — враз неждано обізвалася темінь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дідок з маленькою сивою борідкою. Андрій насилу пізнав у ньому Полікарпа Сергієнка: так страшно змінився, постарів чоловік.
— Ми, діду, діти Дмитра Горицвіта. Добрий вечір, — привітався Андрій.
І тоді Полікарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу і підійшов ближче до них.
— Добрий вечір, дорогі. Живі, здорові? Де ж батько ваш? — притишив голос. — Не знаєте?.. А нас бачте, як підрубали. До билини все спалили. Іще людей усіх не встигли поховати... Вовки у село заходять — ласують убитими. І мою стару убили, а діти врятувались, — і знову протер очі чорними тонкими пальцями.
— Діду, а де наша баба? Живі? — запитала Ольга.
— Марійка Бондар?.. У плавні подалася.
— А тітка Дарка?
— А тітку Дарку вбито. Люди її — хворіла вона дуже — у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушниці вистрелив, а потім кинув гранату. І рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там і ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грішних, простять земляки.
Ольга тихо заплакала, зітхнув Полікарп, а Андрій закусив нижню губу і похмуро мовчав...
Сестра йому заважала. Без неї він знайшов би, де прикласти руки, — йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рішучості, він прощається зі старим і прямує назад на своє подвір'я.
— Ви стережіться, діти. Щоб Варчук не побачив, — навздогін кидає Полікарп.
Узяли з собою трохи пшениці і вночі попрямували на пасіку Марка Григоровича. І яке було здивовання і радість, коли вранці побачили біля пожарища старого пасічника. Він поцілував, приголубив дітей і кинувся готувати сніданок.
Тепер, після кількох тривожних днів, брат і сестра радісно лягли на землю і незчулись, як гойднулась вона вліво, вправо, і понесло їх у далекі світи.
— Поснули діти, — нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сіткою обличчя Ользі, щоб не кусали дівчину мухи, зітхнув, згадав свою Соломію і знову похитав головою. Потім підкинув під чорний таганок хмизу і обережно підійшов до дерева, що дзвеніло бджолиним приглушеним співом. Ножиком перерізав липову гілку і так, обома руками, без рійниці, обережно поніс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламків вулика.
«Війна — війною, а бджола — бджолою. Може, як буду живий, повернуться наші, то хоч ложкою меду почастую», — скорботними очима оглянув пасіку: усе ввижалось, що наче якась страшна тінь причаїлась біля дерев.
 
XXXIV
На неширокій річці Рівець, що тепер розділяла зону «рейхс-комісаріату України» від «Трансністрії», загін Тура витримав короткий, але гарячий бій.
Розпарена пахуча ніч місила сизочорне місиво хмар. Прокидались громи, і блискавиці перехресними шаблями раз у раз краяли

читати