Завантажити

чубатою головою до гвинтівки.
Рикошетом куля ударила вище коліна молодого партизана Павленка і так вирвала м'ясо, що в рані міг би уміститися кулак. Дмитро навіть почув, як зашипіла кров по траві. І в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так і не сповзли з ручника. Здавалося, лише - на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.
Почорнілий Пантелій Жолудь кинув на землю автомат — набоїв не стало — і жбурнув у зелене вікно німецьку гранату.
Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойові товариші. І Дмитро, боліючи за всіх, прощався із ними німими скорботними поглядами. Розумів, що й він от-от приєднається до своїх партизанів. І смерть його зараз абсолютно не страшила — він почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все він зробив, що міг би зробити.
Чому була така впевненість і сила в нього? Чому Дмитро спокійно і навіть гордовито дивився у вічі очевидному небуттю, не дрогнувши ні серцем, ні думкою, чому не страшно було проститися з цією гіркою і солодкою землею, яку вмів не тільки любити, а й розуміти? Чому на душі була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров і тіло, а чисте розуміння працівника, який чесно і любовно зробив своє діло, і ніхто йому не зможе нічого сказати, крім доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не відповів би навіть і дружині, а собі сказав би: все-таки прожив недаремно на світі.
І він обережно розстрілює останні набої, дивуючись, чому досі не зачепила його жодна куля. Нарешті розуміє: хочуть захопити живцем. І зловісно усміхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розіб'ю, а в полон не здамся. Навіть оком змірив крислатого дуба. «І останній набій випущу. Останній випущу! А потім розженусь... От лежатиму тільки погано — очима вниз».
Він стає спиною до спини Пантелія Жолудя і так обоє, відбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками і м'сом, тісне коло і знову стискається.
— Живемо, Пантелію!
— Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по імені. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смерті, і в останні хвилини хоче бути ближче до командира — не тільки плечем, а й душею, словом.
— Що ж, у полон нас хочуть взяти?
— Дідька лисого візьмуть! Хіба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лісової землі, а над ними наполохано шарудить посічена листва.
— Русь, здавайся! — вже в який раз кричать охриплі голоси.
— Я тобі здамся, поганцю! — вилаявся Пантелій і знову махнув рукою.
— Живемо, товаришу Дмитре!
— Живемо, Пантелію...
Ага, вже годі брати в полон. Він бачить, як присадкуватий солдат підводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, і враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зі страшним гуркотом забилась під ногами і, обриваючись, полетіла униз...
 
XXXIII
Тільки вдарили постріли, Андрій сіпнув Ольгу за рукав:
— Лягай!
Його зір, слух, розум були в такій гострій зібраності, що навіть роздавалася темінь, вчувався найменший шерех попереду і, особливо, позаду, вгадувалися дії охорони. Ось вона зараз почне прочісувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пінькнула над ним підрізана кулею гілка і впала хлопцеві на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затріщали, залопотали прострілені, посічені кущі, неначе вогонь розривав і скручував їхні пругкі волокна.
Плазом поповзли вперед, оточені нестихаючим лісовим гомоном.
— Андрію, мені страшно, — Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, і в її голосі почувся плач.
— Тоді вертайся назад, — суворо обрізав. — Голови не піднімай, розумнице, бо нею кулі не розіб'єш, — був нарочито грізний, щоб не розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, і Андрій похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазілювану яму, що міцно пахла коренем і грибною лісовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнізді. Поволі затихали постріли, зітхаючи, втихомирювались ліси, і така тиша розлилась в темряві, що навіть своє дихання заставляло насторожуватись і прислухатись.
— Андрію, не розшукають нас фашисти? — охопила обома руками братове плече.
— Не до нас їм. Вночі фашист боїться лісу. Кожен кущ йому за партизана здається... От мені ці жінки, вже й розрюмсалась.
— Я ж не плачу, Андрію, то тільки сльози так течуть... Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! — і затряслася, опускаючи голову на. коліна.
— Може їх наші визволять. Ти посидь, а я побіжу, гукну матері, що ми живі.
— Мені страшно. Я боюся...
— Цить. Лічи до трьохсот, і я повернуся, — вискочив з ями.
Дитячий розум підсвідоме вхопився за лічбу. Кілька разів Ольга збивалась із рахунку, починала заново і знову збивалась. Раптом,

читати