Завантажити

образ матері. І в гіркоті холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили постріли, а потім чийсь радісний голос полегшено сказав:
— Проскочили.
Чий же це голос? Він так схожий на голос Михайла Созінова.
Непомітно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнім життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осіннім кущі, не раз обірветься, але знову і знову натягнеться, а до неї приєднаються інші — закономірно і міцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потім і рубці відслоювати від живого болючого тіла, робити менш примітними.
В інших умовах, може, її горе рубцювалося б місяцями, вибило б надовго дівчину із звичайної колії, але тепер життя вимагало від неї повної напруги, від якої не можна було ухилитись, як від граду на голому полі...
В глухих лісах поховали Докію. Недалеко від свіжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, і, майже не відпочиваючи, пішли точно на південь, в надії наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумів, що від цього залежало все. Голодні, почорнілі від втоми, поту і пилу, рухались лісами вдень і вночі. Спали по три-чотири години. Похуділий і постарілий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тільки невблаганне одне:
— Вперед, партизани! Вперед!
І брав на руки підбитого сироту Івася, ще з більшою тугою пригадуючи своїх дітей.
— Не треба, дядю Дмитре, — просився хлопчик, а сам іще міцніше притулявся усім тілом до командира.
Якось партизани на галявині перепинили візника, що віз в бідонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рівно по півлітра молока. Пили по черзі з німецьких нікельованих баклаг. Потім рештками живлючої рідини заповнили баклаги, щоб можна було підтримати сили найбільш знесилених жінок і дітей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не міг уже рухатись. І знову твердий голос Тура:
— Вперед, партизани! До своїх!
Комісар за ці дні зовсім висох, але навіть і в години перепочинку не відпочивав, допомагаючи людям. А під час маршу більшість часу проводив у зміцненому ар'єргарді.
«Двожильний», — дивувався Дмитро, почуваючи, що і його вже валить утома із ніг.
— Вперед, партизани!
Ледве підводились жінки на скривавлені розпухлі ноги, -але треба було йти — і йшли. Найтяжче було рухатись після відпочинку, а потім розходилось болюче тіло, не так палало і нило.
Світлої місячної ночі їх наполохав якийсь дрібний і частий перестук. Дмитро зразу з кількома партизанами вискочив наперед і заліг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потім знову почав наближатися, ритмічно і легко.
І от на невелику прогалину граціозно вибігла пара диких кіз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено і гордовито, трохи боком, відхиляючи лискучі точені голови. Ще одна мить — і кози, осідаючи назад, метнулися б у протилежний бік, але їх зразу ж підсікли влучні кулі.
Вперше за ці дні партизани добре поснідали. Хай було безхлібне, безсільне, але м'ясно.
 
XXXII
Недаремно Дмитро так поспішав, неначе відчуваючи, що за ними женуться. Після полудня всі виразно почули на широкій лісовій дорозі позад себе гудіння машини. Спочатку ар'єргард, а пізніше бокова охорона доповіли, що позаду рухаються фашисти. Налічили з вісімдесят, але, цілком зрозуміло, було більше. Порадившись із Туром, Дмитро вирішив розбити загін на дві частини. Одна під його командуванням буде стримувати фашистів, друга частина і родини партизанів на чолі з Туром якнайшвидше підуть на зближення зі своїми.
— Ну, жінко, кріпись. Не відставай у дорозі. Та за дівчиною доглядай, — кивнув головою на Ніну. І на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.
Шорстким, зарослим обличчям припав до потрісканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Івасем і, чуючи, як швидко, холодячи тіло, прибувають сили, упертість і злоба, пішов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнів, групи.
— Чи є сила в партизанів? — грізно, одними очима, усміхнувся, оглядаючи всіх бійців.
— Є, товаришу командире, тільки в животі нема нічого, — жартівливо відповів Жолудь, що також подався за ці дні, похудів і обвуглився.
— То дарма — живіт не воює. Уколошкаємо фашистів — і харчів здобудемо. Які там у книзі меню написані? — звернувся до Меля.
— Порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти, — з готовістю відповів кулеметник.
— От і добре. Після бою хай хто що хоче вибирає, а я порося із хріном.
І веселіше стало на душі, коли почув партизанський сміх. Навчившися в тяжкі хвилини стримувати, заховувати свої почуття від людського ока, Дмитро душевним тактом відчував, що і коли необхідно сказати своїм друзям, щоб підняти могутній дух, освіжити його, як вода освіжає тіло людини. І це почуття прийшло до нього теж тільки в часи війни. Він ні на

читати