Завантажити

світанок. Так, певно, колись і мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли він був дитиною. Напівзаплющені очі матері, поблискуючи вузькими смужками білків, спокійно дивились на сина, і так само спокійно біля її закривавлених уст невеликими зірочками вгніздились скам'янілі зморшки, її смагляве чоло тепер просвічувалось восковою блідістю, і тому різкіше окреслювався некрутий вигин чорних брів.
«Прощайте, мамо, дорогі мої. Так і не прийшлося вам дожити до радісної години — стрічати день людського свята. А скільки думалось про це, коли просвітки заповнювали всю душу... Уже і вас нема, і Марти нема, може і дітей ніколи не побачу... Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»
Сльози падають на зморшки матері, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. І міцніше притуляв до грудей спокійне холодне тіло, свою рідну матір. І не чув, як м'якшали у нього складки біля роту, м'якшало усе тіло, як він увесь поринув у своє горе, і воно тепер без перешкод непомітно старіло його обличчя, вплітало суху сивину, і то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брів. Сам подав матір у кузов і тихо скомандував:
— По машинах!
Незабаром міцніше задвигтіли мотори, і партизани помчалися назустріч світанкові. Біля кабін стояли з гвинтівками або автоматами напоготові ті, хто мав німецьку форму, а решта причаїлася на дні машин.
Позаду, у місті, збільшувався гамір і стрілянина. На сході ж, над лісом, заграли передвісники безсмертного сонця.
 
XXXI
Ніну силоміць відтягнули од матері. Забилася дівчина в дужих руках, напружилась усім гнучким тілом і знову кинулась до ями, яку поспіхом засипали партизани. Ліктями і пальцями розгребла могилу і припала до холодної голови своєї рідної. Тепер пісок щільно забив Марті уста, і тому її обличчя набрало більш скам'янілого виразу. Кілька мускулястих рук схопило дівчину, і як вона не відбивалась і не голосила, рвучи на собі волосся і одежу, понесли до машини. Невблаганний час підганяв партизанів виїжджати якнайшвидше.
Тільки тепер дівчина зрозуміла, що таке смерть. І раніше не раз чула похоронні дзвони, бачила, як проносили вулицями важкі домовини, бачила, як ховали у братській могилі червоноармійців; зрештою смерть в дні окупації щоднини гостювала в селі, стискала підступною тугою дівоче серце, але ця страшна гостя ні разу не переступала їхнього порога, і тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фізично, ми відчуваємо біль близької людини.
Охопивши руками голову, Ніна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слів утіхи, скидаючи з пліч нервовими рухами чиїсь жіночі руки. Вона хоче, щоб ніхто не чіпав її, бо від цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у рані.
Які слова можуть утішити, коли нема, ніколи більше не буде матері, її відради, любові і в якійсь мірі за останній час старшої товаришки. З одного погляду, з одного півслова її могла зрозуміти тільки мати. І от більше не побачить... живої. А дорогий образ, такий сумовитий і рідний, неясним контуром стає перед очима. І дівчині бракує повітря, і запухають почервонілі од сліз повіки, а всередині палить млосний, недобрий вогонь.
Заціпенілий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподівані образи й видіння і раптово розмелює їх на чорні клуби пилу або вганяє в землю...
Яке то було щастя! Восени, в неділю ранком, вони завжди ходили в ліс по гриби. Нахилиться мати над нею:
— Вставай, доню, час іти.
За вікном в блідосиньому небі плещеться зірка, на лаві стоять плетені з червоної лози кошики, накриті білим шорстким полотном. На столі шумовинням грає у кухлях парене молоко.
— Ні пуху вам, ні пера, — скаже тітка Дарка, і мати всміхнеться доброю, трохи зверхньою усмішкою.
Росистими городами вийдуть на колгоспне подвір'я, де біля стельмашні біліють нові, іще не вковані залізом вози, а навколо пахне анисимівка, пепінка, червоний джонатан — сад розрісся, як гай. А мати її працює в садово-городній бригаді.
І неодмінно їм дід Терентій винесе на дорогу доспілих яблук і грушок.
— Спасибі, діду Терентію, у нас свої є, — скаже мати, здоровкаючись.
— Їж, поки рот свіж, а як зів'яне — і сова не загляне, — роблено хмуриться. — На гриби старого попросиш...
І вже більше нема ні матері, ні діда Терентія, ні саду — усе, усе винищує проклятий фашист.
І вже ця згадка про людовбивців є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнім буттям...
Чиїсь руки накидають на схолоднілі плечі якусь одежину, і щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тільки її матері. І дівчина з подивом одводить свої пальці від очей. Біля неї порається, теж заплакана, Югина.
— Накрийся, дитино. Наші принесли трохи одежі... із тої, що поздирали душогуби із нас.
Дівчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати із грудей. І знову заливається плачем, але не відкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще більше нагадують

читати