Завантажити

тепер — в підпілля іди.
— А яка ваша політика до партизанів?
— Бити їх.
— Ага! — багатозначно протягнув. — Це добра політика.
І з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Іще трохи — і може догадка стала б оголеною істиною, але всі ці думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тільки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому місця нема.
Похрустуючи кістками, устав із-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвілих і спустошених очей.
І дивився вже на сина Сафрон, як на відрізану скибку. І не батьківська біль, а острах перед невідомим ворушився в його душі.
— Коли ж думаєш іти?
— Сьогодні вночі.
— А Крупяк тікає?
— Ні.
— Він же теж... головоріз, ще який. Чого ж тоді не йде в підпілля? Це, сину, якась нова гра у піжмурки.
— Напевно так.
— Може б до нього пішов?
— Боюся.
— Крупяка боїшся?
— Його ж. А що коли ця гра в піжмурки комусь потрібна на якийсь час? Тоді Крупяк видасть мене і не охне. Все вислужується, і злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника поліції не підскочив... Треба спочатку рознюхати, що й до чого.
До болю не хотілося кидати затишного кутка Навіть уже в думці пожалів, що не зашився спочатку війни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали німі закатовані люди, і він мимоволі потягнувся до німецької зброї, немовби в ній знайшов захист од видіння.
«Тьфу! — яким тендітним став. Напевно, про всякі там нерви не брешуть лікарі».
— Ти мені з оружієм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! — -відступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
— Страшно умирати?
— Коли б мав три голови, не страшно було б.
— То тільки змії бувають триголовими, — кинув, аби що-будь сказати.
Але ці слова пересмикнули Варчука і породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафронові чути, що люди обзивали його цим прізвиськом.
«Дарма, хай що хочуть кажуть, аби він пожив у свою волю. Більше мені нічого не треба на світі. Після мене хай сама земля догори перекинеться».
Холодної ночі добрався молодий Варчук до неспокійного голого лісу і чомусь полегшено зітхнув, коли увійшов у Куций яр. Навколо горбатились тіні, і Карпо, сам того не помічаючи, також згорбився, шукаючи очима тіні з націоналістичного «провода».
Ось і той шлях, від якого розсохою кинулися врозтіч дві вузькі, притрушені листом дороги. Цей сухий лист тепер шумів, як водопад, жаринами опікав ноги, і Карпо старався стати на ті латочки оголеної землі, які не перехитували на собі жодного живого сліду.
Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув під захист дерева.
На дорозі чіткіше окреслилися дві постаті в німецькій формі. «Засідка, — майнула думка. — Я вам засяду», — люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвіту свої ж братчики знайдуть і, як соняшникові, голову скрутять.
Безшумно, зіщулившись, метнувся назад, і в цей час, мов насмішка, пролунали хрипкі слова:
— Слава Україні, героям слава!
Карпо мимоволі підтягнувся і, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
Назустріч йому в супроводі охоронника йшов сам заступник окружного провідника. На ньому була німецька шинеля синього кольору, високі німецькі чоботи і есесівський кашкет.
«Хоч би хвалену мазепинку з вилами12 надів». — Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. І раптом повеселішав: «Значить, то тільки гра у сварку»...
Все було так, як і думав він.
 
* * *
На другий день, тільки почало світати, Сафрон Варчук запріг вороних і, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жінка, поніс поперед себе до брички діжку з медом. Одначе не встерігся: тільки вхопився за залізне бильце, як з порогу непривітно обізвалася Горпина:
— Куди ж ти мед повіз? Знову пиячити? Розпаскудився гірше всякого...
— Цить! Не твоє бабське діло! Бо я тобі так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! — страшно завертів очима і стьобнув коні батогом. «Іч, проклята баба, все тобі до крихітки побачить. І видумав бог таке відьомське зілля. Тьфу!» — скосив очима і похапцем, наче кидаючи хліб до рота, перехрестився.
Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
— Раненько ти, Сафроне, притаскався, — здивувався пасічник.
— Якого ти мені меду всучив? — не привітавшись, зупинився посеред хати з діжею, неначе весільний староста з хлібом.
— Як якого? — обурився старий пасічник. — Самого справжнього. Липового.
— Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить.
— Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медові?
— Та баби вони такі, — примирливо погодився. — То щоб не було гризні вдома — переміни його. Знаєш, баба — бабою. Хіба

читати