Завантажити

знаємо?
— Та знаємо, — покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. — Але ж у вас тільки одна землянка...
— Одна? — дивується Ольга Вікторівна. — То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!
— Чуєш, як правильно сказано? — звертається Дмитро до Соломії.
— Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.
Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.
— Хіба ж не видно, кого приймаємо? — задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.
 
XLIV
Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.
— Ти чого розрюмсалась? — кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.
— Карпо покидає нас.
— Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? — тверезіючи, гостро подивився на жінку.
Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб — і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.
Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.
— Слава Україні! — спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.
Карпо підвів похмуре обличчя від столу і стомлено, насмішкувато покосився на батька.
— Що? Хильнули? Веселі ви не по часу.
— П'ю, та розуму не пропиваю, — спробував бадьоритися, одначе від того насмішкуватого олив'яного погляду стало не по собі; крижаним струмком почав просочуватися неспокій, і знову заборсались думки, тривожні, їдкі.
Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.
— Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, — обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. — Он у Балині підсипали старості трійки у мед — здох, як півень од чемериці.
— У мед? — насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.
— У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.
— Партизани, значить?
— Авжеж, не німці.
— Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
— Пішла писать губернія! — криво посміхнувся Карпо. — Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?
— Щось недобре надумався робити.
— Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш — голову, як курчаті, скрутять. — Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.
«Син, а батька сторониться», — задумавсь Карпо, вдивляючись у сутінки, що наливали шибки холодною, прополісканою вітрами блакиттю.
За Олену навіть не подумав: усюди хватить такого зілля — як не Галя, то буде другая. Безпутні жінки, падкі на чуже добро і любов, стомлювали його, наповняли все тіло чадною утомою й гулом, спустошували нерясні, але допитливі думки, міцну пружність і силу, як серп спустошує зілля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а співбесідник уперто мовчить.
— Що воно в тебе трапилось? — нарешті присунувся ближче до окна Сафрон.
— П'ятки смальцем мажемо, батьку.
— Як? Відступає німець? — округлились очі у Варчука.
— Ні. Нам наказали у підпілля йти.
— В яке підпілля?
— Сам не доберу, в яке. І що воно, і до чого воно?..
— Смієшся?
— Еге ж, на кутні починаю сміятися.
— Що ж у тому підпіллі будете робити?
— Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на ділі чи не інше вийде. Наше діло теляче — крутять мозки, як хочуть.
— Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, — тихо попросила Олена.
— Пізно, жінко, за господарство братися. Гріхів плугом не переореш. Доведеться служити мені, як мідному котелкові з цією цяцькою, — хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.
— Да, погані діла, — протягнув Сафрон. — Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.
— За тим добром, надійсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, ріж, бий. Прожив день — і те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всіх перехрестях кричали, що німець — щастя. А

читати