Завантажити

— Набоїв трохи мені дасте, бо маю всього чотири.
— Це можна, — добріє голос Остапця. — Куди тобі? В кишеню?.. А в братській могилі, дізналися, кулемет лежить. Треба подумати щось...
Шанобливо засипали невідому червоноармійську могилу і, не вертаючись у село, пішли до повстанського яру.
 
XLIІ
Свіжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою і сіли на одному великому пні, притуляючись плечем до плеча.
— Як живеш, старий? Про батька нічого не чувати? — кліпнув довгими віями Степан Синиця, що вони аж злетіли до широких розгонистих брів.
— Ні, не чути, — тихо відповів Андрій.
— А ти не бре? — допитливо подивився у вічі.
— Хто бреше, тому легше, — косуючи, відповів приказкою.
— Андрій, пішли рибу глушити! — по-змовницькому підморгнув Степан.
— А чим?
— Толом.
— Де ж ти набрав? — жваво стрепенувся.
— А тобі що? Кортить бабі шкуринка?
— Кортить! — щиро признався.
— Для чого?
— Та... рибу глушити.
— Ой, підманюєш? — похитав головою і вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бікфордового шнура.
— Все готово?
— Все. Тільки підпалити. Не побоїшся у воду лізти?
— Чого там боятися? Не тільки у воду не побоявся б полізти...
— А й куди? — примружився Степан.
Навіть у вогонь, — відповів ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрію, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побігли.
Андрій найшов очима в просіці коня і кинувся наздоганяти Степана. За останній час підпарубок був чогось посмутнів і одночасно подобрішав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрій, що і Степан мучився: Дмитро Тимофійович поки що не брав його до загону.
Неначе лебідь, купалося сонце в лісовому озері, воно від краю заросло чубатим очеретом і широкою рогозою. На щастя Андрій помітив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дістав -тичку замість весла.
— Кидаю! — підпалив Степан бікфордів шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.
Нескінченно довго тягнувся час. Нарешті почувся вибух, і райдужне склепіння підвелося посеред озера, заграло сяйвом.
Хлопці кинулись до човна. На зелених сплесках ряботіли оглушені щуки, плітки, біліло і розтікалося шумовиння малька.
— Хватить на вечерю! — захоплено вигукнув Степан. Він іще хотів кидати тол, але Андрій розрадив:
— Може якийсь німець чи поліцай почує, тоді не оберешся лиха.
Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самі побігли до лісу на старе місце.
— Коли б це так фашиста глушити, як рибу, — прикриваючи травою торбину, промовив Андрій.
— Не побоявся б?
— Не побоявся б, — огрівся поглядом з жадібними очима.
— Андрію, — підсунувся Степан до хлопчика. — Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мінувати. Диверсійною групою станемо. Розумієш — диверсійною групою. Згода?
— Скільки я вже про це думав! Звісно, згода. А ти вмієш мінувати?
— Умію. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залізниця близько не проходить — доведеться на дорозі встановляти.
— Тол у тебе є?
— Все є. Тільки поклянімось, що ніколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянімося, що вірно, як дорослі, будемо захищати свою Батьківщину.
— Клянуся! — підвівся з землі Андрій, блідий і гордовитий.
— Клянуся! — повторив Степан, і потиснув руку своєму меншому другові.
— Завтра вранці скріпимо свою клятву ділом.
— Ні, тільки післязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб ніхто не бачив...
Туманного світанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну міну в неглибоку ямку і обережно засипав її щебенем.
— Зрозумів усе, старий?
— Зрозумів, — прошепотів Андрій, і обоє обережно кинулись у ліс. — Хоч би хто з наших людей не підірвався.
— Не підірветься. Фашисти так рано не пускають, — заспокоїв Степан. — Я все врахував, дєтко.
Через півгодини вдалині загула машина, і хлопці ще далі подалися в гущавінь.
— От вона тільки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль — і полетить машина в безвість і трістя.
Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманній тиші. Згодом іще проїхало кілька машин. На сході невидиме сонце накидало на зеленаву голубінь нерівне півколо блідосвітлих покручених мазків, а вибуху й досі не було.
— Що воно таке? — хвилювався Степан. — Може капсуль негодящий? А може помітили фрици? Так ні, — маскували добре, — заспокоював себе і здвигав плечима.
Ще прогуркотіла машина. І неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсідали хлопці, а потім полетіли до коней, щоб скоріше переїхати в іншу діброву.
— Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! — сяючи усмішкою та білими підківками дрібних зубів, пригинаючись до

читати