Завантажити

Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнітаючи шум, ішов прямо на нього. Ось із труби паровоза сійнулася вгору жменя іскор, міцніше обізвався чіткий перестук заліза... Пора!
Він з силою смикнув шнурок.
Іще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, і швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться і обсипаються стіни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, тріщать вагони, і крики жахливо вплітаються в могутнє «ура!».
— По фашистських гадах вогонь! — лунає владний вигук Дмитра.
Тур вискакує з окопу, біжить до залізниці. Перед очима збільшені темрявою виростають чорні обриси ешелону. Важко зіскакують на землю безформні тіла, чути стогін, перелякані окрики, і найбільше вражає комісара чиєсь моторошне голосіння.
— Завили сірошкурі! — чує поруч голос Дмитра. — Так їх! Січіть, хлопці, щоб до неба без пересадки доїхали!
Січуть партизани, і гранати розносять дерево вагонів і фашистів, що не встигли втекти у темінь. Над ешелоном підіймаються язики полум'я. Коли ж ніч по той бік насипу обізвалась першими пострілами, Дмитро і Тур зразу ж виводять партизанів у тил ворогів і несподіваним ударом вганяють їх у перелісок.
Перемога окрилює партизанів. Вони вже не тінями, а гомінким весіллям прямують до лісу, і навіть Тур нічого не каже, коли зачадили велетенські цигарки-самокрутки.
Мокрі, змучені, але веселі повертаються ранком народні месники в табір, їх вже чекає гарячий суп, але ніхто навіть не підійшов до їжі. Почистили зброю (в наказі значилось, що в кого зброя буде не в порядку — відберуть її) і, тільки доторкнулись до застеленого сіном полу, зразу ж заснули.
— Тепер гітлерівці почнуть нас ретельніше шукати, — лягаючи біля Дмитра, промовив Тур.
— Мабуть так. Треба підготуватись до зустрічі.
— Набоїв мало і озброєння неважне, — зітхнув Тур. — За рахунок поліції не дуже поживишся. Коли б автомати на всіх дістати.
— Чому б не так! — задумався Дмитро.
 
XLI
Щоночі привозили з спустошеного аеродрому авіабомби, а вдень мінували всі ходи до табору.
Частина партизанів займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хліб, сушили сухарі, солили сало і м'ясо, лагодили взуття.
Спочатку мучились без солі, а потім під носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад і вивезли кілька мішків поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани — добрали люди, бо поліція з начальником і комендантом міста після перших партизанських пострілів без пам'яті кинулась утікати. Проте ні в поліції, ні в комендатурі зброї не знайшли, окрім кількох гранат.
Особливо допалися до солі, що за німців стала дорогим і гостро дефіцитним товаром. За кіло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кіло ягід або півтора кіло сухого звіробою, чи півкіло масла.
Якось надвечір Олекса Слюсар, що був у дозорі, підбіг до Дмитра:
— Товаришу командире, перепинили трьох хлопців Дуже в партизани просяться.
— А документи перевірив?
— Перевірив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармійську книжку.
— Зброя є з ними?
— Ні, нема.
— Таких мені вояків не треба, — пішов за Олексою в ліс. На невеликій прогалині, перед спуском у яр, стояло троє парубків. Один із них виділявся і зростом, і допитливим розумним поглядом дивовижних очей — димчастосизих, і каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрів'я.
— Що скажете, люди добрі? — поздоровкався Дмитро.
— У партизани прийміть, — промовив високий хлопець.
— Звідки будете? — помітив, як поміж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловік із в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, підійшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевіряти хлопців, потім запитав, що робиться в селах. Помовчав.
— А шо ви будете робити в партизанах?
— Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, — і це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмішило Дмитра.
— Фашиста бити — кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а він тебе автоматом! Так воно входить?
— А ми все 'дно переломимо його, — люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрішав.
— Як тебе звати?
— Пантелій Жолудь.
— Так от, Пантелію, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.
— Значить, не приймаєте?
— Не приймаю.
— А коли зі зброєю прийду?
— Тоді побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
— Ну, що до душі — я не сумніваюся. Через два дні буду у вас. Рівно через два дні. Ви ще не знаєте мене! — круто повернувся і розгонисте пішов у ліс.
— А ви через скільки днів будете?
— Де ж воно ту зброю взяти?
— Там, де посіяли, коли з війська додому дряпали, — жорстко відповів і відвернувся від парубків.
— Пішли, Миколо. Строгі тут

читати