Завантажити

обергрупенфюрера. І тільки тепер уперше кат засумнівався в хоробрості свого шефа.
 
* * *
В той час, коли машини гестапо і фельджандармерії плямили ієрогліфами усі дороги, розшукуючи Костюка і Савченка, Павло Михайлович, Генадій Павлович і секретар райкому комсомолу Лесь Безхлібний сиділи в хаті Семена Побережного, обмірковуючи з комісаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону «За Батьківщину».
Розмова затягнулася далеко за північ, але Тур не помітив течії часу, який наче втратив зараз астрономічний вимір. Ті думки, сподівання, перспективи, які виношував Тур із Горицвітом, тепер чіткіше окреслились і поширшали, як ширшають на світанку обриси землі. Найбільше радувало, що до закільцьованого колонадами лісів Городища простягнулися проміння зв'язку і рідні руки нескореного міста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє збільшувало силу партизанів, це повинно було послабити і силу ворогів: адже райком підкаже, де і як з найбільшою ефективністю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з своїх низин підводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Зміцнювались і внутрішні сили загону: партійний і комсомольський актив офіціально оформлювалися в партійну і комсомольську організації. Про їхню роботу й говорив найбільше Генадій Павлович Новиков.
Ці найзначніші події у житті загону поєдналися з могутнім сплетенням незвіданих почуттів, вони, наче музика, пронизували кожну клітину Тура. Завжди стриманий, він зараз розцвітав усім багатством душі, радісно ввіряючи своє сьогодні і майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч із ним сидять підпільники, кращі сини партії, правофлангові Батьківщини, наливало його невимовною вдячністю і гордістю. Ці хвилини були святом юних переживань, коли всі твої помисли, розкриваючись на людях, переповнені найдорожчим: більше зробити для своєї Вітчизни.
Спочатку він хвилювався, розповідаючи про життя загону, але перші ж батьківські поправки Новикова, який, виходило, уже знав про Їхню діяльність, прояснили і слова, і серце...
За вікнами просторої, з двома виходами кімнати, неспокійно шуміла і шуміла ріка. Хвилі глухо билися в розмитий берег, і на їхній гомін легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осінніми пахощами просохлої рибальської снасті. А в хаті над столом, наче гроно, щільно нависли завзяті голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на ній те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля війни. Ось уже лягли на папір лінії залізниць, плями придорожніх дзотів, павутиння кущових поліцій, лишай військової комендатури. Розплутувалися вузлики невідомого, і Тур, за звичкою командира, прикидав у голові, де краще можна вдарити по ворогах.
— Що, над операцією задумався? — запитав Савченко.
— Звичка, Павле Михайловичу.
— Добра звичка. На що звернув увагу?
— Враховуючи свої можливості, на другорядне глянув, а треба б з головнішого починати.
— От і починай з головнішого.
— Мін нема, вибухових речовин нема.
— Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити міну? — Генадій Павлович поправив чорний чуб.
— Можна.
— От і гаразд. Старий аеродром бачиш? — показав на карту.
— Бачу.
— Тепер він пустує — розбитий вщент. А ось біля діброви підземне бомбосховище. Німці не розшукали його.
— І залишилися бомби?
— Залишилися.
— Та це ж цілий скарб! — Тур аж підвівся з-за столу.
— Кому скарб, а кому й домовина.
— Вірно, Павле Михайловичу: нам — скарб, а фашистам — домовина... Завтра ж поїду!
— Тільки обережно, щоб ніхто не побачив.
— Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибі, Генадію Павловичу!
— Іще тобі передаємо одне господарство — нашу базу з медикаментами. Завтра-післязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.
— Може зв'язківця дати?
— Сам знайде.
— Бачиш, як розщедрився Генадій Павлович, — напівжартівливо звернувся Павло Михайлович до Тура. — Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобі саму неприємність.
— Яку?
— Список провокаторів. Ось він, з прізвищами, кличками і прикметами. Це в якійсь мірі може допомогти вам. Остерігайтесь, щоб ніяка погань не пролізла до загону. Фашисти — майстри провокацій.
— Будемо пильнувати.
— Привіт партизанам і зокрема Горицвіту. З народом більше працюйте, своїх агітаторів негайно ж посилайте до людей... Ну, час і в дорогу.
На стінах заколивалися тіні. Підпільники й Тур тихо вийшли з хати.
Надворі, в непроглядній темряві ворушився їдкий осінній дощ; під ногами попискувала розкисла луговина.
З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен і, попрощавшись з усіма, спихнув його на розбурхану воду. Плескіт весла злився із шумом ріки.
 
XL
Із завдання Тур повернувся жовтий і мокрий, як хлющ.
— Дмитре Тимофійовичу! — увійшов у землянку. — Вітай з удачею. Такі скарби, дякуючи райкому, привіз, що куди твоє діло.

читати