Завантажити

лежати тобі в дерев'янім бушлаті. Та й пішли, друзі, на... практику.
Дмитро, вирядивши партизанів, цілу ніч тривоживсь, нило серце, ніби віщувало горе. Десь аж по обіді прийшли товариші, але Іван Стражніков не прийшов, його принесли підривники на руках своїх мертвого. Смертю героя поліг він під час вибуху. Похмура тиша стояла в лісі...
Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над своїм товаришем.
Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вірилось, що ненаситна смерть відібрала бойового друга, якому б жити і жити, дивитись на світ сміливими очима, міцною і легкою ходою ступати по зеленій землі.
Неясно, в уяві випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у вухах бились слова голосіння, що колись він чув на похоронах. І от тепер ці голосіння з новою силою тривожили йому серце, єднаючи примерклий далекий день з сьогоднішнім, важким та болючим. Судороги перехопили йому горло, зволожились затуманені очі.
— Прощай, товаришу, — Лазорко Іванець витягнув з кишені Стражнікова запальничку, кисет і шматок бікфордового шнура.
— Шнур підвів. Пожмаканий. Не терпілося хлопцеві фашиста бити, — промовив після довгої мовчанки Кирило Дуденко...
Колись Дмитро любив спочити на Городищі, там, де високий вал підходив до спокійного лісового озера і підіймав угору два дуби, що виросли з одного кореня. Могутні дерева підводились високо над лісом, перші грудьми стрічали бурі і негоди, даючи у своєму листі притулок соколу.
В цій місцині і вирішив Дмитро поховати партизана.
З новим почуттям і думками оглядав і побратимів-дубів, що обсіяли землю жолудями, і просвітлене променем до самого дна спокійне озеро, і старовинний вал, що лукою входив у глибінь яру.
«Всі ми помремо. Стане землею нетривке наше тіло. Байдуже буде до людської печалі і радості. І тільки у згадках, коли достоїн будеш, вертатимешся до живих, рівнею говоритимеш, гостюватимеш із ними. І добрий усміх цвістиме для тебе на дівочому обличчі, і материні очі жалкуватимуть за тобою, як за своїм сином. У чорну безвість, без вороття, ідуть перевертні; умирає болюче тіло, а сини не вмирають. От і проживи, чоловіче, свій вік, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянські люди тебе людиною назвали...»
Надвечір мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричі ударили дробовики і гвинтівочні постріли (з автоматів не били, бо дуже мало було набоїв), і земля посипалась на віко домовини.
На високому дубовому стовпі, що підвівся над могилою, красувався видовбаний долотом напис:
«Сину Росії Івану Стражнікову, що загинув за вільну радянську Україну».
— Товариші партизани, брати дорогі, — переборюючи тремтіння в голосі, звернувся біля могили до своїх друзів Дмитро, — вічна пам'ять славному бійцеві. До помсти нас кличе ця свіжа могила, тисячі могил наших рідних і кревних, що покрили поля нашої землі. В честь світлої пам'яті Івана Стражнікова загін організовує групу підривників, що ні вдень, ні вночі не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж сміливими, як наш побратим. Група носитиме ім'я Стражнікова. Хто знає підривну справу?
Спочатку навіть не ворухнулись партизани. Потім хтось швидко почав пробиратись наперед.
— Я знаю, товаришу командире, як підривати поїзди, — рішуче вийшов Олекса Слюсар.
У Лазорко Іванця аж люлька випала з руки від здивовання, але, спіймавши на собі упертий і злий погляд Слюсаря, він тільки знизав плечима. І ще більше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.
Раптом догадка, може вперше в житті так швидко, сколихнула повільного, мовчазного лісовика.
— І я це діло знаю, Дмитре Тимофійовичу, — неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря.
І відчув Лазорко, як все його обличчя почало червоніти й палати: ніколи в житті не доводилось на людях казати неправду. Найбільше боявся, щоб хтось із партизанів не кинув зайвого слова.
Але ніхто не видав їх. Полегшено перевівши дух, Лазорко вдячним і добрим поглядом оглянув усіх воїнів, які навіть .словом не обмовились і тоді, коли командир відійшов у гущавінь лісу.
«Які хлопці! Які хлопці!.. Ні, фашисте, ніколи тобі не здолати нас!» — під шелест осінньої землі схвильовано думав. Дмитро. Він знав, що ні Слюсар, ні Іванець, ні Дуденко не знають підривної справи, і вірив, що вони знатимуть її...
Життя саме підказало Дмитрові, як увіковічити пам'ять бойового друга. А над деталями організації групи ще поміркує із Туром.
Надів шапку і поволі пішов до землянки повз величні дуби-побратими, що навіки поєднались одним коренем.
 
* * *
Другого дня до Дмитра підійшли Слюсар і Іванець.
— Дмитре Тимофійовичу, — звернувся лісовик. Він і досі називав командира, комісара, як і вдома своїх знайомих, тільки на ймення, а партизанський загін став у нього — нашим лісництвом. Коли ж хтось поправляв Іванця перед командуванням загону, той зовсім заплутувавсь і

читати