Завантажити

слухає її Крупяк. Але ось його очі зустрічаються з очима молодиці, на якусь хвилину застигають; хтива зацікавленість майнула у вузьких чоловічках. Він кладе ручку на стіл, і Югина, відчуваючи приплив крові до голови, кілька разів ловить на собі його брудні погляди, але разом з тим починає догадуватися, що він слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рішення. Очевидно, він мало знає про Дмитра.
«Хороша молодичка. Тільки з характером, видно. Може й справді Варчук наговорює по давній злобі. Заяву за заявою пише... Дізнаюсь при нагоді». — Він, милостиво посміхаючись одними очима, приймає подарунок і поволі говорить:
— Відпускаю вас, пані, додому. Але не гнівіть бога: коли що-небудь — не солодко вам буде на світі. Я до вас заїду коли-небудь, — допитливо осміхається.
Ще не розуміючи справжнього змісту останніх слів, вона прожогом вибігає з передпокою і східцями спускається на холодний брук, між щілинами якого засихає пожовклий, одцвілий спориш.
І аж тільки на осінньому полі полегшено зітхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рідний Великий шлях. Попереду фіалково в'юнилась смуга дубового лісу.
...Обминувши греблю, Югина спочатку іде до Івана Тимофійовича; той, лежачи в ліжку, довго розпитує її, що вона бачила в місті, чи багато там фашистів, як охороняється будинок поліції, а потім передає їй невеличку листівку.
— Прочитаєш, кому треба, і передаси Василині...
— Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, — зустріла її біля воріт Докія. — Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усі камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
— Корову? За що? — зупинилась на порозі.
— Наложили знову на село сорок голів рогатої худоби. До кого ж поліції шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втішив:
— Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталіна, а тепер почадіть, як без олії каганець.
Через кілька днів дійшла чутка, що в район приїхав приймати скарги від селян гебітскомісар доктор Едельман.
— Двадцять тисяч болячок у печінку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а піду до того гебітскомісара зі скаргою! Останній хвіст витягнули з обійстя! Може й ти підеш? — вскочила в хату Килина Прокопчук.
— Одним вони миром мазані, — обізвалась за Югину Докія. — Ходи не ходи, а корови вже не бачити ні тобі, ні мені. Так що краще не мозолити їм очі.
— Піду, все 'дно піду! Побачу, які у них порядки! — рішуче вийшла з хати Килина...
Увечері на вулиці перестріла її Югина.
— Була в комісара?
— Нехай йому чорт! — зло огризнулась молодиця.
— Не допустили?
— Допустили, — і несподівано засміялась невеселим сміхом. — Підходжу я до нього, сухого, як тараня, німця, ну, наче живі мощі тобі, аж дивитись незручно. Глянув на мене крізь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, і до мене. Думала — горло переріже. Навіть забула з остраху, що треба робити. Звів німець кинджал, блиснув ним перед моїми очима, зрізав з піджака ґудзик із зіркою і пучку вгору підвів — показує всім. Поліцаї прямо тобі іржуть, як лошаки. А я стою і ворухнутись не можу — наче підмінили мене. А «доктор по ґудзиках» уже до другої баби прямує. Відійшла у мене душа трохи, підходжу до нього... А він як визвіриться:
— За корову вам заплатили! Ми даремно нічого не беремо. Скільки отримала?
— Сто вісімдесят карбованців. А що ж я за них куплю? Кіло солі! Пачка сірників — двадцять карбованців... А у мене ж діти. — Випхали мене ще й зі східців турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакі-то порядки. Нові!
 
XXXVI
На світанку Дмитра розбудили брязкіт зброї і радісні голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комісара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пістолет ТТ і вийшов з землянки.
— Ну, хлопці, і притаскали ж ми сулію! — потираючи руки, чогось вовтузився біля порога Кирило Дуденко.
— З самогоном? — здивовано і весело відгукнувся голос із кутка.
— Ще краще!
— Невже із спиртом? — аж підвівся на лікті Олекса Слюсар. — За це тебе, брате, розцілувати мало.
— Ще краще.
— Що ж воно може бути луччим мені? Бабського, солодкого, вина дістали?
— Ні, амоналу добули.
— Амоналу! Не знаю, для чого він, — розчаровано протягнув Слюсар і знову ліг на піл.
— Невже, братці, амонал! — радісно гукнув колишній уральський бурильник Іван Стражніков. — Поїзди будемо під откос пускати. Амонал — важная штука! — значимо протягнув.
— А ти знаєш, як біля нього ходити? — зіскакує на долівку Олекса Слюсар, і вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освітлюється жадібною надією.
— Хліб мій! — коротко пояснює Стражніков.
— Невже і поїзди цією крупою можна рвати?
— Можна і треба! — повчально гримить Стражніков, молодцювато звичним рухом збиваючи набік безкозирку. На мить

читати