Завантажити

жінок!» — відхиляється від вікна.
Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.
«Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? — вірить і не вірить. — І як Югина могла пустити його до хати?»
Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.
Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.
— Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? — пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.
— Таки не ждав. Радий, що зустрівся.
— Не дуже радій.
— Дмитре! Рідний!
— Почекай! — краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. — Почекай, сказав. Що тут робиться?..
— Дмитре! Чого ж ти такий? — Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.
— Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!
— Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.
— А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? — звертається до Григорія. — Це так ти воюєш? — не опускає зброї.
— Ні, не так, як ти думаєш, — спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. — Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.
— А це ми побачимо.
В цей час на порозі виросла Докія.
— Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? — підходить до нього мати. — Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був... — і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.
— Поранений. Тоді так...
І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.
— Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
— Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.
— Вдачу ж ви мені вділили, — ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: — Риба не без кості, а чоловік не без злості. Хай пробачить Григорій. Де Андрій?
— У тій хаті спить. — Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.
— Перекипіло, виходить? — усміхнувся Шевчик.
— Як бачиш... І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.
— Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, — підійшов Григорій до Докії.
— Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, — поцілувала його в чоло. — Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.
— В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? — незручно стало за все.
— В партизани.
— В партизани? — строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. — Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. — завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: — Тоді приймемо тебе до себе... Спільна робота, діла наші вище наших... Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.
Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче — серце поширшало.
Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.
— Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене — ясніше тебе побачив... Іду в загін. Чекають там мене.
— Де?
— Далеченько звідси.
— А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке...
— І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
— Повечеряємо разом?
— Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.
— Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.
— Звідки знаєш?
— Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.
— Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.
— Робитиму, що зможу.

читати