Завантажити

стежкою, що блискавицею злітає з гори в ріку, Дмитро підіймається вгору...
Над кручею стоять дві чорних постаті: одна рівна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою біля щоки. Третій фашист склав руки немов на молитву і повзав на колінах біля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.
— Як за життя, собака, чіпляється, — з огидою дивиться на нього Дмитро. Він мимохідь помічає, що на волохатій руці карателя кількома вгодованими павуками здригаються персні, вони повпивалися в набряклі подушечки пальців; тривожно, як згустки крові, мерехтять самоцвіти.
Вечоріє.
І знову бачить Дмитро скалічену матір, розстріляних, побитих людей.
Німує чорне поле.
Партизани мовчки спускаються до ріки.
— Дмитре Тимофійовичу, — різко окреслюються сухі м'язи на рухливому, похмурому обличчі Тура, — я думаю — нам зараз треба з'явитися у Веселій Діброві. Неодмінно. Хай народ побачить своїх захисників у найтяжчий час. А карателі і поліцаї теж зроблять деякі висновки, коли ми сьогодні ж витрусимо кілька душ з підлого тіла, розметаємо новоспечене управління. Хай страх на ворогів переходить... Я думаю, Дмитре Тимофійовичу, Весела Діброва нашою партизанською базою стане.
— І стане. Що ж — нічний марш?
— Так, нічний марш.
— Де будемо проскакувати крізь пости і застави?
— Підемо не лісом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскільки відомо мені, нема охорони.
— Плавні уповільнять рух.
— Ми окрайцями підемо. Провідники є хороші, виросли в цих місцях. А невдалік від рибальського куреня є приховані човни.
— В добру путь, в добру путь, — для чогось скинув картуза Дмитро і потиснув руку Турові. — У Веселій Діброві люди надійні. На них сміливо можна покластися.
— На це і я надіюся...
Одразу ж безшумними тінями пішли вперед розвідники, відділилася бокова охорона, і загін швидко попрямував у глибину вечора.
 
XXXII
На світанку Григорій з Володимиром Івановичем пішли трусити жаки.
Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, і тільки на сході хтось просипав з мішка добірну пшеницю; так і лежала вона, дорога, не зібрана, як найкращі спомини в тривожному серці.
Там, на сході, лежало його село. В неясному, притихлому світанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будівель, що зараз здавались такими недосяжними, як оті зорі в попелястому приску. А до них же тільки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дітей, до Софії, а здавалось, наче тисячі доріг розрізали і віднесли в несходиму даль отой болючий шматок рідної землі. Скільки він думав про нього, днями і ночами, лежачи на сіновалі, ідучи в ліси. І тільки тепер розпізнав, наскільки дороге йому те привілля, що раніше здавалося звичним, простим.
Він ніяковів перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотів повернути роздуми в інше річище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе місце, немов птиця в гніздо.
Не виходила з голови розмова з Катериною і менш боліла душа, коли бачив перед собою затуманені любов'ю карі очі Софії, її строге і водночас ніжне обличчя, і усміх, то лукавий, задиристий, то чистий, довірливий, мов у дитини.
Як життя сміялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тоді про Дмитра казати? Е, ні, воює певне, як і працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.
І мимоволі випливало то спокійне, в задумі, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гніві, коли чорні очі темним блиском палали на обвітреному виду, тремтіли ніздрі і вздовж обох щік вирізьблялись рухливі, немов ласиці, м'язи.
«А колись ми друзями були, — зітхнулось. — Скільки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на одній цілі, яку поділити не можна порівну, від якої і відступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, і її без болю не буває.
— Чого задумавсь, чоловіче? — Володимир Іванович перекидає весло на друге плече і допитливо дивиться на Григорія. З-під засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рівно, кружечком, спадає обстрижений чуб, виділяючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. — Усе про домівку? В очах стоїть? Вгадав?
Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:
— Ні, не вгадали. Про інше думав.
— Про що? Інтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислі?
— Про друга свого, колишнього... Про давні діла...
— А-а-а, про друга. Що, глек розбили?
— Та розбили, — відповів неохоче.
— І, мабуть, за дівку?
— Еге ж! — здивувався.
— Буває, що спідниця, ревнощі довічну дружбу затемняють. Це коли дружба дрібненька. А справжню вірність ніщо не притьмарить. Тінь відскакує від неї, наче сова від сонця.
— Вірно, діду! Наче в моїх думках побували, — здивовано і щиро вирвалось у Григорія.
— Спихай! — Вмостився Володимир Іванович на

читати