Завантажити

слова...
Вона ж і розвіяла його печаль другого дня. Туманним досвітом вийшли на узлісся настороженого лісу. Соломія нагнулась, щоб підняти з землі жовту, як віск, кислицю; підводячись, раптом радісно стримала вигук притишеним: — Ох! — і притулилась міцно до плеча командира.
— Михаиле Васильовичу! Він! Наш Великий шлях!
За полем із пелени туману тьмяно вирізьблялись округлі верховіття дерев. Здавалось, що то ліс хвилястою смугою врізався в поле і, вклоняючись другому лісові, прямував у далекі-далекі світи.
Сама того не помічаючи, вона потягла хлопця за руку, і так обоє підійшли до самого поля, вдивляючись в налиті сизою вогкістю мовчазні дерева. І якось на очах почав розвіватися туман, неначе його підмивала невидима хвиля. Прояснились між стовбурами просвітки, проглянув шматок поля по той бік шляху.
— Правда ж, ви па мене не сердитесь? — допитливо, з ніжністю і тривогою поглянула йому в вічі і обома руками взяла його руку.
— Хіба ж ти не бачиш? — привітно всміхнувся їй.
— Бачу, — тихо відповіла і вже жартівливо додала: — Гріх тепер сердитись. Батько на мене не сердився і ви не повинні...
І, як птиця, подалася всім тілом вперед.
 
XXXVIII
Дмитро тяжко переживав перші невдачі. Вони тягарем лягали на його душу, одначе не розслабляли волі, робили її твердішою, гартували, як вогонь крицю. Тільки почував, що тіло важчало та більше темніли очі; все рідше і рідше прояснювався в усмішці; турботи залягали важко і щільно. Проте нікому, крім Тура, не звіряв своїх почуттів, знав — не до них тепер: у кожного лихо. Своїх же партизанів вислухував уважно, слідкуючи не тільки за словами, а й за глибинним ходом думки, і тому входив у людську душу непомітно і міцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечі і серце нове коло обов'язків, ширших і складніших. Одначе здоровий глузд, чиста совість, напориста впертість переорювали, як плуг землю. І тільки тепер, зіткнувшись віч-на-віч з найсуворішими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумів він, як тяжко бути керівником, відповідати за долю людей, що довірили йому своє єдине і непові орне життя. Відрізаний від великого світу, він жив єдиним подихом з ним, а ті осінні вітри, шо йшли з півночі, були не просто вітрами, а вітрами з Великої землі, вісниками з Москви. Входячи в село, він був не просто Дмитром Горицвітом, звичайною людиною, що має своє горе, печалі, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий світ із затьмареним фашистською неволею краєм.
Так, Дмитро твердіше почав ступати по землі. Бо вона, рідна земля, змочилась не тільки потом, а й кров'ю його.
Тепер дедалі частіше зустрічався з людьми, вслухався в їхню мову, вчився, ділився з партизанами словом, як діляться останнім шматком хліба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злидні, біду. І в його скупих, упертих словах була та сила, яка підводила людей, як промінь пониклу траву.
Розгромивши в одному селі поліцію і мадьярську варту, він довідався, що фашисти пустили чутки, ніби вони захопили Москву і йдуть на Урал. Дмитро наказав зібрати людей біля великої, з баштами, школи, яка білим пароплавом випливала з осіннього світання.
Сходились чоловіки і жінки, мовчазні, задумані, бо в кожного горе днювало і ночувало, бо кожному думалось про своїх дітей, від яких — скільки вже часу — ні одвіту, ні привіту; ближче підходили шістнадцятирічні юнаки, щоб першими попроситися до загону.
Він ждав, поки не підійдуть люди з найдальших кутків, поки не вляжеться тиша, а потім тихо, болюче і міцно, із самого серця вирвалось:
— Товариші! Дорогі брати і сестри!
І натовп зітхнув, заколивався, знову зітхнув і прояснів. Це вперше до нього після кількох місяців окупації пролунало рідне слово Батьківщини, обізвалося замість липкого ненависного «панове».
І, неначе по нечутній команді, ближче підійшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспників передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрілими очима в тісне півколо змучених людей.
— Сердечний партизанський привіт вам, люди добрі. І привіт од воїнів Червоної Армії. Разом, як дві руки одного чоловіка, ми б'ємо фашиста. І розіб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталін. Усіма військами тепер командує рідний Сталін. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надії, не слухали різних брехень. Ніколи ніяким ворогам не бачити Москви. Скоріше рак свисне і суха довбня зацвіте, аніж будь-хто переможе нас.
На обличчях заколивалися усмішки.
— Наше головне завдання — кріпко бити фашиста, ні одної зернини, ні одного стебла, нічого не давати йому, хіба — одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро — людям добро! Коли ж з'явиться між вами яка продажна шкуpa — з димом усе його кодло пустіть, як пустили ми вашого старосту — показав на стовп вогню, що самотньо підводився в світанні.
Після промови кинулись

читати