Завантажити

Гафійка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною і слухняною дівчиною.
Пантелій вийшов у сіни митися, мати почала поратися біля печі, а Гафійка кинулася до саквів. Спочатку обережно обмацала їх руками, усміхнулась: ніякої бомби не було.
«Вічно щось вигадає Пантелій. Що ж він привіз для мене?»
— Ой, мамочко! — раптом скрикнула і з плачем кинулась під захист матері, вчепившись обома рученятами за її спідницю.
— Що, доню? — тривожно підійшла до ліжка і побачила звішані з саквів закривавлені сорочки сина.
У хату увійшов Пателій і нахмурився, побачивши сорочки в руках матері.
— Пантелію, тебе дуже поранило? — сумовито підійшла мати до сина. — Чому ти зразу не признався?
— І чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
— Правду кажеш?
— Чесне слово, — відповів з готовністю.
— Скинь сорочку.
— Не треба.
— Як не треба? Зараз же скинь.
— Ото тільки зайва морока. Лісник мені випік непотрібне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вірите... Вічно ви... — рішуче рвонув із себе сорочку.
Нижче плеча чорнів сухий жолобок, залитий смолою. Тільки головою похитала вдова, зітхнула і нічого не сказала.
— Я, мамо, полізу на горище. Так воно краще, — тихо промовив Пантелій, відчуваючи якусь провину.
На горищі пахне сухою кукурудзою, лісовими грушками, що сохнуть біля комина, луговим сіном.
Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постіль і тяжко, з роздумом, говорить:
— Гляди, Пантелію, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихоліття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хліб вивіз герман, тільки й видав на кожне господарство по шість кілограмів... Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умієш. Не на день ідеш... Ох і зима тепер іде, наче сама смерть... — Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.
Чим він може втішити іі?
Навіть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душі.
— Нічого, мамо, переживемо лихоліття. Фашистам скрутимо в'язи. Тільки от себе бережіть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зібрали, закопайте, бо то такі шкуродери — все витягнуть... А я зрідка буду навідуватися до вас.
— Навідуйся, сину.
Десь пролунав постріл, загалакали голоси, почувся тупіт ніг, і знову постріл прогримів біля школи.
— Когось поліція ловить... Як тепер життя людське подешевшало.
Поцілувала Пантелія в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевірила, чи не пробивається де смужка світла з хати, потім засунула сіни і проворними великими руками почала прати синові сорочки.
Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тіло...
Надвечір Гафійка вилізла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тілом.
— Ну, що? Взнала?
— Ая! Вартуватиме на греблі. Тільки ти обережно — в нього і рушниця і бонба є. Заслужив ласки в фашиста, — і потім з дитячою цікавістю запитала: — Пантелію, а тобі не страшно буде?
— Страшно, — прошепотів, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, і дівчинка тихо розсміялась.
— Я знаю, що ти у нас нічого не боїшся.
— Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пішов. Тоді й хату скалять, і вас у вогні спопелять.
— Ні слова не скажу, — тихо відповіла і поклала голову на плече братові. — Пантелію, а я Марію бачила. Тільки нічого не сказала їй. Хотілося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене і все про тебе говорила.
Вночі добирався городами на леваду. Потім понад вербами пішов до греблі... Під ногами в'юнився сумовитий вітер, шелестіло підопріле листя і тоскно пахла підгнила кінська м'ята, що так рясно росте над водою на Поділлі. Праворуч піднімалася висока гребля, відділена від левади вербами і ровом. По неясному обрисові темного поясу дерев догадався, що підходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись і вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала підвода, — кілька разів стукнули по вибоїнах колеса, на леваді форкнув кінь; задеренчав на вітрі кущ шелягу, і знову тиша, тільки напівживий вітерець зітхне над травою та й уляжеться спати. От ізнову життя звело його, Пантелія, з Мелентієм Бандуром...
І згадався давній сонячний ранок на жовтій від куросліпу і червоній від бузького вогню леваді. Він, сімнадцятилітній хлопець, повертався з весняного лісу, засіяного синім рястом і прозороголубими дзвониками пролісків. Тільки вийшов із широкої приземкуватої брами вогких від власного соку кленів, як на леваді обізвався баян і по малахітовій прозорій траві поволі закружляли пари, то наближаючися до самої річки з прив'язаними човнами, то віддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побіг, а полетів стежкою до кольорового кола, що квітником зацвітало на правому березі Бугу. Ось на річці співучим крилом майнув човник, причалив до берега, і

читати