Завантажити

поясом, молодцюватий парубок.
— Знайомся з командиром партизанського загону.
— Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, — стискає міцну руку.
— І про вас чув, — примружується Дмитро.
— Від кого? — дивується.
— Комісар не раз розповідав.
— А, він може наговорити всього, — всміхається і знову ближче підходить до Тура.
Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність — не сон.
— І як воно може бути в житті? — щиро дивується Созінов.
— Усе в руці господній, — робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. — Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом — і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна — на білих постелях спите,
— Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.
— Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.
— Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє — чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.
І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.
Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає літр самогонки, хвалить:
— Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати...
— Чому ж мені?
— Не за чин, а за роботу.
— Тоді Тура садовіть.
— Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.
— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.
«Он які вони, народні месники», — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.
— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.
«Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла — гори перевернув би», — згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.
— Дмитре Тимофійовичу, приймай його, — любовно киває Тур головою на Созінова, — начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.
— І мене приймайте, — підводиться Соломія з-за столу.
— Навіть пару днів не погостивши? — хитає головою Марко Григорович.
— Не до гостювання тепер. Приймете?
— У нас нема пасіки, — хоче віджартуватися Дмитро.
— Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.
— Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.
— Чому? — натягується голос у дівчини.
— Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці...
— Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні... Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, — Тур непомітно киває Дмитрові.
— Так, значить, приймете мене? — насідає Соломія.
— А ти ж хіба незамужня? — перебільшено дивується Дмитро. — Ну, що ж, тоді нічого не зробиш — доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, — і знову косує на Тура, чи не сміється той.
Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.
— Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, — наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.
— Ольго Вікторівно! — Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.
— Дмитре Тимофійовичу, рідний... — міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. — Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму... Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.
— Дмитро Тимофійович жінок не приймає, — весело обізвалася з-за столу Соломія.
— Як не приймає? — нахмурилась Ольга Вікторівна. — Жартуєш, дівчино.
— Звісно, жартує, — спідлоба глянув на Соломію. — Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не

читати