Завантажити

шанобливо здоровкається з пасічником.
— То для вас знайдеться у нас робота!
— Пасіку стерегти?
— Ні, трутнів викурювати.
— Щось у вас є на прикметі? — радісно схоплює натяк.
— Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати... Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.
— Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, — відхиляє половинку дверей старий пасічник.
— Єсть вставати! — широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. — То коли почнемо трутнів викурювати?
— Не терпиться?
— Не терпиться.
— Почекай трохи... Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?
— Соломія вам його приставила.
— А вона може, ~ сміється Марко Григорович. — Вона у мене як веснянка.
Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:
— Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.
— Невже? — радісно подивився на дівчину.
— Так батько сказав. Підемо в партизани?
— І ти підеш?
— А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? — здивувалась і образилась.
— Ні, трутнів викурювати, — згадав слова пасічника, засміявся.
 
* * *
Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.
Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя... І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович...
— Пора спати, Михаиле, — наче здалека долітає глухуватий голос. — Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми — світ у очах міняється. Ти теж комуніст?
— Комуніст.
Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта...
Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого...
І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.
— Звони Туру, — наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.
«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», — пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.
— Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, — передає трубку боєць.
— Це Буг? — з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.
— Буг слухає, — чує чіткий спокійний голос Тура.
— Тур? Це ти? — дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу... Неначе Соломія? Що воно таке?
— Созінов!.. Міша! Дружок! — вигукує Тур.
І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
— Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?
Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
— Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?
— Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! — сміється Тур, звільняючись з -міцних обіймів товариша. — Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за

читати