Завантажити

полудрабок, і трупи безладно покотились на сніг. Безкровні губи і незаплющені очі у декого були затягнуті крихким льодком — сніг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тілі, а потім зашерх.
Закидали, зрівняли ями з землею і вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, підскакуючи на мерзлому грунті, підвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоїни пару десятків мерзлих буряків. Розхапали і жадібно почали їсти, незважаючи на окрики й удари охоронців. Варивонові вдалося схопити аж три буряки. І сьогодні він добре поснідав, проте потім пожалкував, що нічого не залишив на вечерю.
В таборі, колишньому колгоспному дворі, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених із вартовим. Коло огорожі стояли дерев'яні навіси. Щоб нагрітися, найсміливіші в'язні кидались обламувати дахи. Німець методично робив постріл, і, поки перезаряджував гвинтівку, в'язні кидались на навіси, відривали дранки і відбігали назад. Потім тісно збивалися в коло і грілися біля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогодні грівся з особливим задоволенням: по-перше, він наївся, по-друге, уже відчував далеку дорогу. Ідучи копати ями, з радістю помітив недалеко від ріжка табору, що виходив до долини смерті, цементовий, притрушений снігом рівчак. Очевидно, ним колись стікала нечисть з коровні або свинарні. Огріла надія, що цим рівчаком, попід дротом, можна буде вибратися на волю.
«Коли б утекти. Сама зима зігріла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте... — Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волі зі зброєю в руках. — Я показав би, значить, себе...»
Темна безвітряна ніч. Навіть сніг не мерехтить, тільки ледве одсвічує, відділяючи темряву од землі. Варивон обережно обминув рівчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподівано забряжчала.
З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтіли сніги. Потім над табором знялося кілька ракет.
Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селі — поліція. І він вирішив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.
— Хто там? — злякано озвався жіночий голос.
— Тітонько, прийміть, бо фашисти уб'ють. З табору втік.
— Ой!.. Зараз!
Тільки увійшов до хати, зразу ж попросив ножиці і швидко зрізав свою довгу рудувату бороду, а потім з тремтливих рук жінки взяв свіжу одежу, переодягнувсь і заліз на піч.
На вулиці уже гаркавили сердиті голоси і роз'ярено валували собаки.
— Ви ж не забудьте, як ваша фамілія: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, — злякано твердила білява гостроносенька жінка, задмухуючи сліпачок.
Згодом у хату юрбою ввалились охоронці. Заглянули під ліжко, на піч.
— Хто там?
— Чоловік мій, — заїкаючись, відповіла жінка. — Нещодавно з дороги повернувся: сніг розчищав.
Витягнули Варивона насеред хати і не пізнали в заспаному здивованому чолов'язі, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентраційного табору...
— Спасибі, дорога душа. Моя жінка теж Василиною зветься, — щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.
— Нізащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею іде, а мені в хаті смердить, — посміхнулася блідою усмішкою. — Тільки ви довго не затримуйтесь. — І зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозуміє її.
— Не хати мені шкода, — поспішно додала, — а щоб хтось не пронюхав.
— Не затримаюсь. Моє діло таке: скоріше до своїх, скоріше на ясний схід.
— І до нас скоріше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? — і всміхнулася ніяково й привітно.
 
XLVII
Іван Тимофійович чогось тривожився. Тільки передвечірні тіні загойдалися на снігах, як він, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двір, не можучи знайти собі місця. То брався за сокиру, то надовго застигав біля хвіртки, наче виглядав когось, то йшов із перевеслами до молодих щеп, і за ним тягнулися нерівні мережки глибоко втиснутих слідів.
— Знову ноги розболілися? — занепокоїлася Марійка…
— Та ниють трохи, видно, на хуртовину.
— Може попарити їх?
— Нічого не треба. Пройде, — нетерпляче відмахнувся і зашкандибав на подвір'я.
На ніжному ворсистому полотні снігів розтікався і снував свої дивовижні узори малиновий відсвіт, а у виямці городу лід був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зірок. Мимоволі зітхнулося, бо навіть подумати важко було, що цей вечір, і тиша, і золоті мости обрію були заґратовані чужинськими багнетами. І серцем бачив не стільки ті багнети, як ті місця, де можна було розвести, обрубати кігті смерті.
— Де ж Олександр Петрович забарився? — в який раз питався сам себе, хоча й розумів, що ще зовсім рано.
Після поранення Іван Тимофійович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тільки поранення і скорбна відрізана дорога, якою, наче на

читати