Завантажити

пожарину, поверталися, зблизила їх єдність думок, переживань і любові до того, що найдорожче в нашому житті. Іван Тимофійович спочатку давав невеликі доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно і діловито. Це була діловитість і впевненість господаря землі. Він не згинався в окупації, як гусеницю з дерев, зривав оголошення і урядового радника, і генерального комісара Волині та Поділля, і самого райхскомісара для України. Замість чорних об'яв, начинених великими літерами14 і вироками, він приліплював невеличкі листівки-ластівки, і вони співали по всьому селі таких пісень, від яких прояснювалися люди і синіли фашисти та поліцаї.
Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.
— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли... Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.
— За що ж їх? — поблід Бондар.
З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.
— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?
— Поріжемо, Олександре.
Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді...
— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.
— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість... Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?
Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.
— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.
— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.
— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.
З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.
«Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним», — обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.
— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.
— Я, Іване.
— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.
— З удачею, з удачею.
Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.
— Де ж, Олександре?
— Зі мною.
— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.
— Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього... радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.
— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.
— І саме головне — з різних шматочків складали.
— Товариша Данила бачив?
— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?
— Правда.
— Сьогодні Москву почуємо?
— Ні. Тільки завтра.
— Завтра? — щиро запечалився чоловік.
— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.
— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка... Ну, хоч би одне слово, півслова почути.
Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:
— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.
— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.
— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.
Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина,

читати