Завантажити

вхопилась руками за плечі, скулилась у болючу грудочку. Більше вона вже нічого не питала в нього.
Стах відокремив закривавлене зерно, вийшов із ним на городець, узяв лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмінь. Засіяв він його вже при місяці, але вперше в житті не мав ніякої радості від посіву. І після нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидіти цю ніч на призьбі. Бодай ніколи люди не знали таких ночей.
А вранці від татарського броду до них піднялися міліціонер Гривко і Магазаник. Розкарячивши ноги, лісник аловістям став на дверях, втупив свою зелень з піщаником у скам'янілу Оксану:
— Кажи, кажи нам усе! Не відмагайся! Я сам бачив, як твія увечері вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
У кутку, відчуваючи нещастя,, заплакали діти. Міліціонер Гривко, якого ще з громадянської війни боялися всі бандити, поглянув на дітей і зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрідної сестри зайшов Данило та й вкляк біля порога.
— Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, — Магазаиик тицьнув тлустим пальцем на пополотнілого Стаха — від обличчя і всіх віспинок на ньому відійшла жива кров.
І стрепенулась, вирвалась із каменю Оксана:
— Який він вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку мій чоловік набрав для дітей ячменю. Скільки тут було його? Фунтів п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотні пудів та й по-злодійськи видираєш за кожен фунт наші сльози.
— Де ти, навіжена, взяла ці сотні пудів? — визвірився Магазаник. Він уже був не радий, що згарячу увязався в таке діло. То вчорашня злість на Стаха потьмарила мізки і погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, після таких слів Оксани ще й міліція щось прикине собі. — Де ти взяла ті сотні?
— Із твоїх потаємних десятин у лісі. Із того вшахроваиого, що не доїхало на заготівлю.
— Бачите, в яко ми кодло вскочили! — Магазаііпк крішо усміхнувся до міліціонера. — Вона кому хочеш баки заб'є, бо як задзвонить язиком на різдво, то до великодня не спиниться.
Міліціонер Гривко, який не раз був і на коні, і під конем, підняв з долівки розпорену торбу, знайшов у ній кілька зернин ячменю, подивився па засохлу пляму крові, ще раз глянув на дітей і шепнуїі Магазанику:
— Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он діти горять, наче воскові свічі.
— А закон?! — закам'янів піщаник в очах Магазаника. — Як на це подивиться закон?
Гривка засудомило і, нахилившись до лісника, зашепотів йому па вухо:
— По закону вас би треба змісити на тісто для галушок.
— От до чого ми дожились! — витріщився на нього Магазаник. — Ось про це я розкажу нашому опікуну — прокурору Ступачу. Хай він розсудить нас.
Згадка про Ступача прибила міліціонера.
— Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дітей? — обурено запитав Данило Бондаренко.
Але Магазаник уже закусив вудила:
— Оце так говорить народний учитель? Оце він так прикриває обкрадання держави? Для чого ж він тоді кінчав технікуми-інститути? Читав, читав я в газетці, як ти за правду розпинався. Це в газетці було, а в житті хай Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
— Не юродствуйте, дядьку. Ще віділлються вам дитячі сльози.
— А я надіюсь, що тепер не одна інстанція зацікавиться тобою, — відрізав Магазаник і багатозначно звернувся до Гривка: — То мені йти до Ступача?
Гривко похнюпив голову, потім тихо сказав Стахові:
— Збирайся, чоловіче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Візьми переміну одежі...
Як у поганому сні, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями скрині. Стах підійшов до Оксани, поклав їй руку на плече:
— Дістань мені сорочку, яку з бредня пошив: хай і в далеких краях пахне мені нашими бродами.
Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, і всередині щось обірвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотів обняти тим поглядом.
— Чекай мене, Оксано... Чекай...
— Я не чую, я нічого не чую, — потягнулась до мужа, справді не чуючи його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її відділила слова від усього, що було тоді...
 
VI
За татарським бродом коні топчуть яру руту й туман. За татарським бродом, на козачому, із сивого жита, з червоного маку викотився місяць, а коло козацької могили заскрипів, обертаючись павколо свого короля, старий вітряк. У цьому році буде йому вдосталь роботи: намахається крилами, нагуркочеться жорнами, навітається з людьми. Данилові аж запахло свіжим борошном, першим разовим хлібом, який старі хлібороби не крають ножем, а по божно розламують руками. Як він любив цю переджнив'яну і жнив'яну пору, коли після всіх тривог тиха містерія нив ставала радістю душі, коли, дивлячись на схилений колос, ясніли людські думи і щось добре шептали вуста.
Над степом зависла розімліла теплінь. Бреде в ній Данило Бондаренко, а обабіч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. І вся земля, росяніючи, тепер здається колискою, колискою життя, надій. То нічого, що будень молотить його

читати