Завантажити

лісник. — Уже недалеко й до нового хліба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жінка рукою обірвала сльози.
— Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
— А ти, приймаче, як живеш? — вгатив очі в Стаха і, не чекаючи відповіді, стишив голос: — Чого до мене прийшов?
— Приніс вам рибку, линину, навзамін.
— Линину? Ану покажи! — пожвавішало обличчя Магазаника. Він обома руками поліз до торби, повиймав ще живих линків, полюбувався ними, та потім якась інша думка майнула по його виду, і він почав насочуватись зловтіхою. — Рибки я в тебе, Сташе, не візьму.
— Чому ж?
— Чому? — помовчав Магазаник. — Знаєш, як люди кажуть:
грушка — минушка, сливка — слинка, риба — вода, хліб — усьому голова. Цього року гріх за дармовину — за рибу значить — давати хліб. Мав би ти гроші, відпустив би тобі скільки треба. Бачиш, який свіженький, ніздрюватий, ні тобі закальця, ні остючка.
— От кому б менжувати при старому режимі, — не витримав Стах та й пішов з хати.
— Я тобі ще згадаю менжування при старому режимі. А бовкнеш лишнє слово, то й Оксани не побачиш, — засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сінешні двері, потім накинув па них ланцюг і сухо грюкнув засувом.
Млість і весняна п'янкість лісу дурманили Стаха. Десь із гли-бини діброви обізвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловік пройшов кілька кроків і побачив, як з просвердлених беріз по жолобах накрапав у дерев'яні відра перший, ще сизуватий сік. Це колись його мати заправляла березовий сік сушеними яблуками, на них він набирався шуму та моці й ставав ласощами для дітвори. Де ті літа й де той хрест, що стояв над маминою могилою?..
Вже й він міг би сподіватися на свою дитину, аби не такий рік. Хоч би врятувати Оксану і дітей. Але чим він може їх зарятувати?
— Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, — заспокійливо говорив сік, і Стахові знову згадалися ті роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на чобітки; хотілося застогнати від болісті своєї, від слабості своєї. Чоловік напився і соку і згадок та й, похитуючись, пішов між деревами.
Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь — назавжди. Уже в курних від туману і відпару сутінках Стах дійшов до окрайку лісу, що обривався перед вогким хрестом доріг. Десь далеко забурчали машини. Вони йшли попід лісом, а потім, на цьому ріжку, де він стоїть, напевне, повернуть у ліс. Що ж везуть вони?
І раптом ще не видимі машини повіяли йому не бензином, не тенлом моторів, а ніжним хмелем зерна. Через хвилину він знав, що везуть не якесь зерно, а тільки ячмінь. І вже не здивувався, коли на першій і другій машині побачив тугі мішки. Машини дійшли до розпутища, стишили біг, повернули у ліс. Мов блискавка, щось прорізало, обпекло болючий мозок. Як не можна інакше, то хай буде так.
Скрадаючись, він дійшов до крайнього перед узбіччям дубадовговіка, вріс у нього. Ось дві машини доїхали до перехрестя і теж стишили хід, повертаючи в ліс. І тоді Стах вчепився руками за борт останньої, виліз на мішки і припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до посвисту темряви, він розв'язав один мішок, засунув руку і навпомацки відчув, що це ячмінь. Стах нахилив мішок до своєї торбини, і в неї зашелестіло зерно, посипалось його перше злодійство, перша безвихідь, засипаючи непроцані лини. Аби він продав їх Магазанику, то цього б не було, то цього б не було, то цього б не було... Думка, немов спутана, товклась і товклась на одному місці, а ще ж треба зав'язати мішок, щоб не розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
З мішка він одібрав стільки, що ніхто й не помітить, ніхто но помітить, ніхто не помітить... Спочатку треба було б викинути торбу, а потім викинутись самому. Але він побоявся, що в темряві може не знайти торбини, і, притискуючи її до себе, скочив па узбіччя, скочив невдало, упав, ударився обличчям в коріння, що вибилося з-під землі, й почув, як з щоки пішла кров. Стах безтямно підклав під неї торбину, а потім злякався: це ж кров крізь рідку тканину перейде на зерно...
Утомлений, закривавлений, він якось дійшов до своєї нової оселі. Поклав зерно на призьбу, а сам витягнув з криниці води, вмився, вимив руки, витерся полою піджака і тихо-тихо відчинив не взяті на засув двері. Та Оксана почула його, скочила на долівку.
— Сташе,це ти?
— Я, Оксано.
— Де ж так довго був?
— Та... забарився.
Вона підійшла до комшіа, навпомацки відшукала сірники, засвітила світло й зойкнула.
— Що з тобою?! На тобі кров...
Стах витер її рукою:
— То минеться, не бійся...
— Хто ж тебе?
— Я впав, Оксано. Дай мені якусь пілочку.
Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах поклав його на лаву, приніс торбу, ножем розпоров її там, де темніла пляма, і відповів на німий погляд дружини:
— Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб діти не їли з кров'ю, і зразу ж посію.
— Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
Оксана

читати