Завантажити

хвиля і смоктала берег. Це нагадало вдові, як біля її грудей лежали діти. Вона випросталась на кладці і з болем відчула, що поменшали її перса — недоїдання робило своє. А хтось же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гілочках. Викинь з голови цей непотріб. Ось дітей треба якоюсь затіркою нагодувати. Як вона тільки перезимує? Де подіти, де прикопати ці гадки й гіркоту та самотність, що вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кінці коромисла випране шмаття, зручніше вмостила коромисло на плече і, погойдуючись, пішла до хати, а навздогін їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осіння хвиля.
Почувши її кроки, діти посхоплювалися з долівки і вже несуть матері своє немудре запитання:
— Мамо, що ми будемо вечеряти?
І вона мусить посміхнутися їм, покласти руки на йоржисті, чорний і золотистий, чубики.
— Щось-таки будем.
— А що саме? Крупник?
— Ні, козацький куліш.
— Козацький? — дивується Миколка, бо звичайний він знає. — Який же це?
— Із димом і шкварками.
— Із шкварками і димом?! А де ви сала взяли?
— Тітка Марина принесла.

Оце добре! — зрадів Миколка. —
— Тітка Марина колола кабапа?
— Ні, вона за своє малювання заробила.
— А я в тітки Марини бачив па стіпі з двору мальовані квіти. Як живі стоять, — згадав Володимир. — І для чого вони їй восени?
— Щоб нагадували літо, коли все родить, — зітхнула Оксана. Вже доварювався куліш і шкварчала засмачка, уже діти нетерпляче вигравали дерев'яними ложками по мисці, як вона почула на подвір'ї чиїсь кроки, потім клямцнула клямка, друга, і в хату, пригинаючись од ноші, ввійшов Стах Артемепко. Він через плече скинув па долівку мішок, і від нього війнуло духом вітряка й літа. Натрудженою рукою Стах витер спітніле обличчя, ніяково повів очима на Оксану:
— Вечір добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це «приймака» налякало вдову й обізвалося тією тривожною ніччю, коли бозна-що приверзлося їй і вона кинулась шукати його, як, може, й тепер він шукає її. Жіночим передчуттям розуміла, що Стах уболіває за нею. Раніше Оксана не боялась його, а от після тієї ночі почала боятись і себе, і його.
Володимир одразу ж підбіг до свого рятівника, по-дорослому поздоровкався, запросив сісти й дістав з мисника четверту ложку.
— Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький куліш їсти. Як ви на це?
— Я не знаю, як на це ваша мама? — з надією покосував на Оксану, що паленіла чи від огню в печі, чи від пекла в голові. Вопа відчувала недоказане, але відповіла ніби спокійно:
— Мати, як діти. Кулешу вистачить, а за хліб пробачайте, бо не те що муки, навіть обметиці нема. Стах кивнув на свій клунок:
— Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось приніс вам борошна.
— Як це приніс?! — аж скрикнула і з рогачем у руках обернулась до Стаха.
— Отак і приніс, думаючи про... твоїх дітей, про свого хрещеника, — пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловіка, аж Миколці заздрісно стало.
— Що ти, Сташс, вигадав? — докором і журбою дивилась па парубка. — Хіба маєш засік цієї муки?
— Ні, це, вважай, майже вся. Ще на один заміс залишив собі.
— То як же так можна?
— Можна, Оксано, — сказав твердо, підвівся з-за столу, щоб очі говорили з очима. — Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
— А як же сам?
— Подамся на Кавказ, там, кажуть, і робота є, там і неврожаю ве було.
— Дядю Сташо, нe їдьте нікуди, оставайтеся з нами, — попрохав Володимир. — Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
— От хто мене жалує, — дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Він усім своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова і боявся його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не прислухалась до печі, а тільки до юги тих років, що збігли, як весняна вода, — здоганяй — не здоженеш.
— Мамо, скажіть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, — попросив Володимир.
Вдова сумно підвела голову. Парубок, темніючи, вже без надії шукав її очей, її суду і якось наосліп підійшов до неї.
Оксана рукою витерла чи міжбрів'я, чи вії, глянула на Стаха.
— Кажи, Оксано, — мовив не шерхлими устами, а поглядом.
— Нащо? — німотно спитала вона.
— Бо не можу без тебе.
— Хіба час говорити про це? — сказала з жалем до нього, з жалем до себе, та, окрім жалю, ще й суд стояв у душі.
— А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись і чманіючи від думок, вона тихо-тихо прошепотіла:
— Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої діти, на мої злидні, на мої літа. Тільки ніколи не суди мене...
І Стах не повірив собі: невже Оксана буде його? Потім він хотів сказати їй свої найкращі слова, та не міг, бо і на неї, і на нього дивилися притихлі діти, що теж відчули щось незвичне. І Стах тільки прошепотів:
— Оксано... Оксанко... Оксаночко...
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо він повернув їй слова Ярослава? І застигла вона, мов у сні, поміж двома вечорами — давнім Ярославовим і сьогоднішнім.
— Мамо, а козацький куліш збігає, —

читати