Завантажити

загасила хиткий вогник, що добирався до втиснутого бджолиного крила.
— Це ж для чого? — аж скрикнув лісник.
— Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зітхнув і якийсь час мовчки снував по хаті, споряджаючи старий, теж панський, стіл. Незабаром на ньому з'явилися рожева, з прорістю почеревина, брунатне кільце свіжої ковбаси, макітра з неоковирними варениками, щільник, що стікав медом, капуста з чорнушкою, горохвяники з тертим часником і пляшка нестерпучої.
— От і маємо сякий-такий передобідок. Горохвяниками я тебе не порадую: вони такі, що й грім не розіб'є, бо не господиня ліпила їх. — І хоч не хотів, а згадав оте зеленооччя, в якому тісно було полум'ю і чаду любощів. — А от ковбасу з вепрятини можна і в столицю везти. Готувалась на черешневих гілках. Покуштуй! — Лісник руками розломив кільце й присунув до Оксани полумисок.
Ковбаска, справді, була на славу, та пахла не так гілками, як мигдалевим цвітом черешні, і танула в роті. Магазаник, і сяк, і так припрошуючи Оксану, таки домігся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за дітей. А сам випив і за дітей, і за Оксану, і за її красу, і за те, щоб ми грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хліба коштує три карбованці, а зима ж і недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, і лісник забідкався біля неї, подав свіжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й підвелася з-за столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звугліле плече:
— Посидь іще якусь часинку, ощаслив моє покуття і господу.
— Вам і так те щастя саме добро плужить.
— Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, — стишив голос лісник, придивляючись до її очей, біля яких нестатки вже намили перші зморшки. — Ось ти бачиш, як мені ведеться, а я добре знаю твої вдовині ужитки, на них у цьому році ніяк не виживеш. То виходь за мене... як не з любові, так з біди. А потім, дивись, звикнеш, а може, й любов прокинеться, — вона ж нерозгадана. Про це і в книгах мудрі голови пишуть, — і тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тілі вдови.
— Не кажіть мені, дядьку, про любов. Сутінок і жалі обгорнули обличчя лісника.
— А чого мені тепер не говорити про любов, коли далі вже буде пізно, бо літа беруть своє...
— Хіба ж і я, і люди не знають, яка у вас була любов до своєї жінки?
— Так то ж до неї, а це до тебе! Та й різні часи по-різному цінують любов. Тоді я придивлявся до десятин, тепер — до краси. Зрештою, подумай про дітей! Як ти проживеш на білому світі?
— Як уже буде.
— Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнівилася:
— Не бути вам моєю долею!
Та Магазаник не зважив ні на її слова, ні на погляд, він лівою рукою спіднизу підхопив Окса.нину, вдарив по ній, мов на торгу, правою:
— Подумай, гарненько подумай і скажи своє останнє слово.
— Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, — Оксана рвучко вивільнила руку, а в очах і міжбрів'ї з'явилась затятість.
— Невже я тобі такий бридкий?
— Я цього не казала. Бувайте здорові.
— Отаку маєш до мене поневагу?
— Думайте собі, що хочете.
І тоді лихі зморшки розсікли чоло лісника, а скособочений вид вичавив піт і злобу:
— Дурна й нерозумна ти єси! Чого замість того, щоб мати натуральні житейські радощі, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш своє личко і все? І королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це потрібно? Гляди, щоб пізніше, з усією своєю святістю, не стала моєю полюбовницею...
Оксана спочатку оторопіла, а потім лісник побачив у її поширіних очах дві блискавки.
— Хай, спідничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! — Вона ще побачила, як жорнувате обличчя лісника витягнулось у диню, стало мертвотним, і рвучко гайнула з оселі — в сонне рохкання свиней, у сонне зітхання глечиків, що вигрівались ііа кілках, у сонні клапті сонця, що стікали з дерев на загиджене дворище. Тут справді зупинився чи вмирав час.
Магазаник не вибіг за нею, бо й він отетерів, розгублено стоячи посеред хати: і звідки в неї така затятість? І як з її уст можуть зірватися такі шалені слова? Ох ці жінки! Всі вони пішли від конотопської відьми.
Він притулився до вікна. Та з дворища в ліс мела не рідня конотопської відьми, а розгнівана краса, не помічаючи, як з її кошика розсипались опеньки.
«Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?..»
Гнів швидко, як охопив, так і осипався, а прийшли гіркі жалі за отим недосяжним, що жило поруч, і сторонилось, і боялось його. Невже так і не зазнає він того розкошування, яке дає чоловікові справжня краса? Невже замість святості кохання він матиме лише гріховні любощі?
Падав і не падав перший сніг, курилась і не курилась земля, підбиваючись під розкошлану димчасту куделю осіннього вечора. І зараз дальні дерева теж здавалися шматками осіннього вечорового неба. У татарському броді по-дитячому причмокувала

читати